Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко
З 1921 р. перебував на інтернуванні та еміграції у Польщі.
З 1950 р. жив на еміграції у США. Помер та похований у Баунд-Бруці.
Миколаенко Іван, фото поч. 60-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Тризуб. — Нью-Йорк. — 1975. — Ч. 78. — С. 23–24, Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; І. Д. Арешт отамана Божка та розброєння бунчукового куреня Запорозької Січі//Тризуб. — Нью-Йорк. — 1967. — Ч. 45. — С. 9—11; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1972. — Ч. 5/6. — С. 115–116.
МИРОШНИЧЕНКО Григорій Пантелеймонович
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — полковник (?).
Походив з селян Олександрівського повіту Херсонської губернії.
Станом на липень та на вересень — жовтень 1919 р. командир 3-го Залізнично-Технічного полку Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф 1696. — Оп. 1. — Спр. 10. — С. 16–17.
МИРОНЕНКО-ВАСЮТИНСЬКИЙ Понтій Семенович
(05.08.1881—?) — начальник корпусу Дієвої армії УНР.
Народився у с. Васютинці Літинського повіту Подільської губернії. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1904), служив у 12-му саперному батальйоні, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (11.04.1915, за бій 6—10.10.1914). Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 17.04.1918 р. — губернський комендант Харківщини. З 16.11.1918 р. — командувач 7-го Харківського корпусу. У квітні—травні 1919 р. — командир 1-го Волинського технічного полку Дієвої армії УНР у Луцьку. 16.05.1919 р. потрапив до польського полону, але незабаром утік та повернувся до Дієвої армії УНР. З 12.06.1919 р. — командир окремого загону Сірожупанників, що діяв у складі 6-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 02.10.1919 р. — у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. З кінця жовтня 1919 р. — приділений до штабу 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР для формування військ залізничної охорони. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф 1078 — Оп. 2. — Спр. 22. — С. 234–237; «Русский Инвалид». — Петроград. — 1915. — № 88; «Відродження». — Київ. — 19(6)041918; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 6. — С. 25; Список генералам штаба и обер-офицерам инженерных войск на 1913. — СПб. — 1913. — С. 52.
МИХАЙЛІВ Володимир Якович
(?—?) — підполковник Дієвої армії УНР.
Народився у Санкт-Петербурзі. Закінчив військове училище, Імператорську Миколаївську військову академію (1912, переведений до Генштабу у 1914). У 1917 р. — начальник штабу 153-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — капітан.
У 1918 р. — начальник мобілізаційного відділу штабу 2-ї кінної дивізії Армії Української Держави. Під час Гетьманату був підвищений до звання військового старшини. З 21.01.1919 р. — начальник штабу 2-го Подільського корпусу Дієвої армії УНР. Станом на 10.02.1919 р. — командувач 1-го Волинського корпусу Дієвої армії УНР. Станом на 03.03.1919 р. — знову начальник штабу 2-го Подільського корпусу Дієвої армії УНР.
У березні 1919 р. був захоплений червоними і мобілізований до РСЧА. Служив на штабових посадах.
У липні 1919 р. перейшов на бік Дієвої армії УНР. З 01.09.1919 р. — у резерві старшин Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.
Восени 1919 р. перейшов на бік білих. З 13.09.1919 р. — у резерві штабу Збройних Сил Півдня Росії. З жовтня 1919 р. — начальник штабу 34-ї піхотної дивізії. У листопаді 1920 р. виїхав із Криму разом з частинами Російської армії П. Врангеля. У подальшому — білоемігрант.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 50-зв. — 51.
МИХАЙЛІВ Дмитро Іванович
(?—01.1920) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — полковник.
Народився на Чернігівщині. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан івангородської фортечної артилерії.
З 06.02.1919 р. — командир 5-го (колишній 1-й Чорноморський, з середини липня — 30-й) гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. Помер від тифу у таборах для інтернованих у Польщі.
Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Чорний С. До «Бої Сірих за Коростень» ген-хор. А. Пузицького в 2-му збірнику «За Державність»//За Державність. — Каліш. — 1932. — № 3, Виправлення.
МИХАЙЛІВ Олександр Павлович
(23.08.1868-?) — генерал-поручик Армії УНР.
Походив з почесних громадян Санкт-Петербурга. Закінчив 3-тє військове Олександрійське училище (1886), Михайлівське артилерійське училище (1888), Михайлівську артилерійську академію. Після закінчення училища служив у 37-й артилерійській бригаді. 28.05.1893 р. був приділений до гвардійської артилерії, служив на військово-інженерних посадах у Санкт-Петербурзькому арсеналі. З 28.05.1904 р. — полковник. З 16.04.1909 р. — штаб-офіцер для доручень при управлінні генерального інспектора артилерії. З 16.11.1911 р. — технік Санкт-Петербурзького патронного заводу. З 16.11.1912 р. — старший технік Брянського арсеналу. З 06.12.1913 р. — начальник Хабарівського арсеналу. З 06.04.1914 р. — генерал-майор.
З 26.07.1917 р. служив в Україні начальником Київського арсеналу. З 01.10.1918 р. — старший гарматний технік Головного артилерійського управління (ГАУ) Армії Української Держави. З 22.10.1918 р. — член науково-технічного артилерійського комітету ГАУ Армії Української Держави. З 01.05.1919 р. — начальник відділу прийому технічної управи ГАУ Дієвої армії УНР. З 24.06.1919 р. — керуючий справами мобілізації та прийому ГАУ Дієвої армії УНР. З 16.11.1919 р. перебував поза штатом у зв'язку з розформуванням ГАУ. З
