Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

З іншого боку, французьким школярам наполегливо прищеплювали образ «Франції» як єдиного трансокеанічного простору, місця, у якому громадянські й культурні риси «французькості» були відкритими для всіх; де в початкових школах від Сайгона до Дакара вчили про «nos ancêtres les Gaulois» («наших предків-галлів») і прославляли — бодай у теорії — переваги поступової культурної асиміляції, яку й уявити собі не могли управлінці британських, нідерландських, бельгійських, іспанських чи португальських колоній[200]. Тільки у Франції влада метрополії могла серйозно ставитися до їхньої найціннішої колоніальної власності не як до чужої землі, а як до розширення адміністративних кордонів самої Франції. Тож «Алжир» був не чим іншим, як географічним поняттям; а територію, яку він позначав, адміністративно вважали трьома французькими департаментами (утім лише європейські мешканці мали там повні громадянські права).

Упродовж війни французи, так само як британці та нідерландці, втратили свої дорогоцінні південно-східні азійські колонії на користь японців. Але у випадку Франції японська окупація настала пізно — до березня 1945 року французький Індокитай залишався під владою Віші — і в будь-якому разі за своїми болісними наслідками не могла зрівнятися з поразкою Франції в себе вдома в 1940 році. Посоромлення Франції на очах у Європи підкреслювало символічне значення її заморської імперії: якщо у власних очах французи ще не до кінця перетворилися на «безпомічну та безнадійну масу протоплазми» (як про них висловився Ейзенгавер у 1954 році), це було значною мірою через їхній непохитний авторитет провідної колоніальної держави, тож це мало певну вагу.

В Африці де Ґолль відновив участь Франції у Браззавільській конференції[201] на початку лютого 1944 року. Там, у столиці Французької Екваторіальної Африки, що розкинулась на протилежному боці річки від Бельгійського Конго, лідер «Вільної Франції» висловив своє характерне бачення імперського майбутнього Франції: «У Французькій Африці, як і в кожній країні, де люди живуть під нашим прапором, не може бути справжнього прогресу, якщо люди не мають змоги користуватися його моральними й матеріальними перевагами на своїй рідній землі, якщо вони не можуть поступово досягнути рівня, коли братимуть участь в управлінні власними справами. Здійснити це — обов’язок Франції». Що саме мав на увазі де Ґолль, залишилося — до речі, не вперше — незрозуміло, і, можливо, це було зроблено навмисне. Але його точно зрозуміли в контексті емансипації та подальшої автономії колоній. Цьому сприяли обставини. Громадська думка у Франції була прихильна до колоніальної реформи: викриття практик примусової праці Андре Жідом у його книжці «Подорож до Конго» (1927) розкрило громадськості очі на злочини європейців у Центральній Африці, а з Америки, зі свого боку, лунали голоси, які не провіщали колоніалізму нічого доброго. Держсекретар США Корделл Галл незадовго до того схвально висловився щодо перспективи міжнародного контролю над менш розвиненими європейськими колоніями та самоврядування для всіх інших у недалекому майбутньому[202].

Говорити про реформи в бідній і далекій франкомовній Африці було дуже просто, особливо коли саму французьку метрополію ще не звільнили. Інша річ — Південно-Східна Азія. 2 вересня 1945 року Хо Ші Мін, лідер в’єтнамських націоналістів (та один із членів-засновників Французької комуністичної партії, через те що замолоду опинився на її конгресі в Турі в грудні 1920 року), проголосив незалежність своєї країни. Упродовж двох тижнів британські війська почали входити до Сайгона, міста на півдні В’єтнаму, а через місяць до них приєдналися французи. Тим часом північні райони В’єтнаму, які на той час контролював Китай, повернулися до французів у лютому 1946 року.

На цьому етапі існувала серйозна вірогідність, що автономію або незалежність буде погоджено, оскільки паризька влада розпочала переговори з представниками націоналістів. Але 1 липня 1946 року французький адмірал та місцевий повноважний представник Тьєррі д’Аржанльо в односторонньому порядку проголосив відокремлення Кошіншіни (південної частини країни) від півночі, яку контролювали націоналісти, підірвавши таким чином намагання власного уряду досягнути компромісу й обірвавши його переговори з Хо. До осені того самого року французи вже бомбардували Хайфонзький порт, націоналістична організація «В’єтмінь»[203] напала на Францію в Ханої та почалася перша В’єтнамська війна.

Післявоєнні спроби Франції відновити владу в Індокитаї були політичною та воєнною катастрофою. Хо Ші Мін отримав подвійне визнання від французької політичної лівиці — як борець за національну незалежність і як комуністичний революціонер (обидві ідентичності щільно переплелися і в його власній голові, і в його бездоганному міжнародному іміджі)[204]. Французькі виборці не розуміли, навіщо відправляти молодих людей воювати й помирати в «брудній війні» в Індокитаї; а дозволити Ханою перемогти здавалося не гіршим варіантом, аніж підтримати очевидно негодящу фігуру Бао Дая, якого французи призначили новим «імператором» країни в березні 1949 року.

З іншого боку, французький офіцерський корпус, безперечно, підтримував продовження боротьби у В’єтнамі; там, як і пізніше в Алжирі, на карту, здавалося, була поставлена військова спадщина Франції (або те, що від неї лишалося), тож французьке високе командування мало, що втрачати. Але французька економіка за жодних умов не змогла б витримати тривалу й розтягнуту в часі війну в далекій колонії без значної підтримки з-за кордону. Війну Франції в Індокитаї спонсорували американці. Спочатку внесок Вашингтона був непрямим: завдяки кредитам і грантам США французи могли виділити значні ресурси на дедалі більш коштовну й безуспішну боротьбу проти «В’єтміню». По суті, США підтримували післявоєнну економічну модернізацію Франції, тоді як Франція витрачала власні мізерні ресурси на війну.

З 1950 року США стали надавати більш пряму допомогу. Починаючи з липня того року (через місяць після початку війни в сусідній Кореї) Сполучені Штати різко збільшили свою військову підтримку французьких сил у Південно-Східній Азії. Французи затято торгувалися, перш ніж погодитись підтримати приречений європейський оборонний проєкт і дати дозвіл на вступ Західної Німеччини до НАТО: в обмін на це (дозволяючи Сполученим Штатам себе захищати, як здавалося безвідрадним вашингтонським інсайдерам) вони отримали дуже суттєву американську військову допомогу. Станом на 1953 рік серед усіх європейських держав Франція найбільше залежала від підтримки Америки — як грошової, так і матеріальної.

Вашингтон зупинився лише в 1954 році, відповівши відмовою на дедалі відчайдушніші прохання французів про повітряну допомогу, щоб врятувати приречений французький гарнізон у Дьєнб’єнфу. Після майже восьми років безрезультатної та кривавої боротьби Вашингтону було ясно, що Франція не спроможна відновити свій колишній контроль в Індокитаї і не