Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

(нас), постаріли, трава (на них) не виросте, народ на літні пасовиська не піде. Якщо багатоводні красиві ріки постаріли, берегів вони не заллють; якщо верблюди постаріли, верблюденя вони не дадуть; якщо чорні богатирські коні постаріли, лоша вони не дадуть; якщо мужі-джигіти постаріли, син у них не народиться. Твій батько – старий, твоя мати – стара; сина кращого від тебе всемогутній нам не дасть, твого місця йому не заступити! Ставши небесною чорною хмарою, я загримлю над ґяуром; ставши білою блискавицею, я знищу ґяура; ставши вогнем, спалю його, як очерет! Дев'ятьох (переб'ю), не давши їм порахувати один одного; (славою про те), як я бився, як боровся, наповню світ; з допомогою творця, з божою поміччю». (Так) він сказав, зійшов на землю з буланого коня, проточною чистою водою зробив омовіння, приклав до землі своє біле чоло, зробив намаз, заплакав, звернувся з молитвою до всемогутнього бога, приклав своє лице до землі, віддав хвалу Мухаммедові, заревів, як верблюд, заричав, як лев. З гучним криком старий один пустив коня на ґяурів, ударив мечем; відходячи, він деякий час звитяжно бився, думав, подолає ґяурів – не міг подолати. Він тричі погнав коня на ґяурів; раптом його повік торкнувся меч; його чорна кров задзюрчала, потекла йому на очі; він кинувся у приховані місця. Тепер подивимось, що зробить творець.

Тим часом, хане мій, статна Бурла-хатун, згадавши про свого хлопчика, не могла заспокоїтися; взявши із собою своїх сорок струнких дів, вона веліла привести свого чорного жеребця, сіла на нього, підпоясалася своїм мечем: «Вінець моєї голови, Казане, не прийшов», – сказала вона і пішла по його сліду; йдучи все далі, вона підійшла близько до Казана. Казан своєї дружини не впізнав; Казан зустрівся з ханською дочкою і говорить: «Скеруй повід свого чорного жеребця до мене, джигіте; подивись мені в обличчя, визнавши його (для себе) Меккою, джигіте; чорного жеребця під тобою дай мені, джигіте; міцного списа, що в твоїй руці, синій булат, що на твоєму боці, дай мені, джигіте; будь мені сьогодні надією; фортеці і землі я дам тобі». Дружина говорить: «Що ти стоїш переді мною, що називаєш мене джигітом, що нагадуєш мені мої минулі дні? Піднявшись, ти встав з місця, Казане, на свого чорноокого коня ти сів, Казане; повернувшись, мою чорну гору ти скрушив, Казане; моє тінисте міцне дерево ти зрубав, Казане; взявши ніж, ти розрізав решітки мого шатра, Казане; мого єдиного сина Уруза ти згубив. Казане; без зволікання ти їздив на коні, Казане; твій стан ослаб, твоє коліно, не доходячи до стремена, ослабло; твої очі, що не упізнають твоєї дружини, ханської дочки, ослабли; ти втратив сили, що сталося з тобою? Удар своїм мечем, я прийшла, Казане». Тут один за одним прийшли герої огузів – подивимось, хане мій, хто прийшов. Прискакав брат Казана Кара-Гюне, чия колиска біля входу в чорну ущелину була вкрита шкурою чорного бика, даного всемогутнім, хто у гніві робив чорний камінь глиною, хто прив'язував свої вуса на потилиці у семи місцях; «удар своїм мечем, брате Казан, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хане мій, хто прийшов. Прискакав син Киян-Сельджука, удатний Дундаз, який взяв в облогу і захопив залізні ворота у чорній Дербентській ущелині, примусив кричати мужів на вістрі свого цяткованого списа у шістдесят тутамів, в одних змаганнях тричі звалив з коня такого богатиря, як Казан; «удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хто прийшов. Прискакав Шер Шемс-ад-дін, син Гафлет-Ходжі, який без дозволу здолав ворога Баюндур-хана, примусив ригати кров'ю шістдесят тисяч ґяурів; «удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хто прийшов. Прискакав на сірому жеребці Бейрек, який зі славою залишив Байбурд, фортецю Пара-Сара, і знайшов (готовим) своє барвисте весільне шатро, покликач решти огузів, помічник Казан-бека; «удар своїм мечем, хане мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хто прийшов. Прискакав бек Ієкенк, син Казилик-Коджі, мужністю подібний орлові, ударяючому коршака, з поясом, що наводить жах, із золотою сережкою у вусі, який одного за одним скидав з коней решту беків огузів; «удар своїм мечем, батьку мій, Казане, я прийшов», – сказав він. Слідом за ним, подивимось, хто прийшов. Прийшов удатний Дундаз, який ласкавим ставленням панував над своїми двадцятьма чотирма родами; слідом за ним прийшов Дюкер, глава тисячі народів; слідом за ним прийшов Емен, глава тисячі (людей роду) Бегдюр; слідом за ним прийшов Аруз, глава роду Токуз-Коджа. Якщо перелічувати беків огузів, до кінця не дійдеш; беки Казана усі прийшли, зібралися навколо нього. Чистою водою вони зробили омовіння, зробили намаз у два поклони, віддали хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, не зволікаючи погнали коней на ґяурів, ударили мечами. Того дня герої-джигіти показали свою звитягу; того дня боягузи видивлялися хованки; була страшна битва, поле вкрилося головами, був день, подібний до дня Страшного суду; бек був відділений від нукера, нукер – від бека. З беками (зовнішніх) огузів Дундаз ударив на правому крилі; з молодцями-джигітами Кара-Будак ударив на лівому крилі; сам Казан ударив у центрі. Він зустрівся з тагавором і з царем Шюклі, змусив їх кричати, скинув з коней на землю, пролив на землю їхню яскраво-червону кров. На правому крилі Дундаз зустрів царя Кара-Тюкена, розрубав його мечем, скинув на землю; на лівому крилі Кара-Будак зустрів царя Богачика, пробив його (списом), скинув на землю, не дав йому поворухнутися, відрубав йому голову. Статна Бурла-хатун розрубала мечем чорний прапор ґяурів, скинула (його) на землю. Тагавора було взято у полон, ґяури утекли; в долинах (і на пагорбах) ґяури потерпіли поразку; п'ятнадцать тисяч ґяурів частково були перебиті, частково взяті у полон. Казан прийшов до свого сина, зійшов з коня, розв'язав йому руки; батько й син обнялися, побачилися. Триста джигітів з огузів загинули мучениками за віру; Казан, виручивши свого хлопчика, повернувся назад; подвиг за віру виявився благословенним. Беки огузів розділили здобич; Казан прийшов в Акча-Кала і Сюрмелю, велів поставити сорок шатер; сім днів, сім ночей їли і пили; сорок домашніх рабів, сорок рабинь він відпустив заради довголіття свого сина, дав їм свободу; молодцям-героям він роздав дари, дав їм хутра і сукно.

Прийшов мій дід, Коркут, заграв радісну пісню, цю билину він склав, він придумав; так він сказав: нині де оспівані мною беки-герої, що говорили, увесь