Темна Академія-4 - Марина Сніжна

ГЛАВА 3

На зворотному шляху ми з деканом Байлерном мовчали. Гадаю, нам обом було про що поміркувати. Звичайно, мені хотілося багато що сказати йому і ще більше почути у відповідь, але я розуміла – марно. Я не можу змусити його відкрити правду. Він зробить це тільки якщо захоче сам.

І все ж таки, коли на черговому роздоріжжі ми звернули в інший бік від Темної Академії, я не втрималася.

– Ми ще кудись заїдемо? Куди цього разу?

– Туди, куди я вважаю за потрібне, – було мені відповіддю, і я вирішила за краще не наполягати.

Щоправда, вистачило мене ненадовго. Щойно я побачила, як у віддаленні виростає прикордонний ліс, до горла підступила нудота. Вчорашні спогади накотили сніговою лавиною.

– Хочете все ж таки довершити те, що почала ваша коханка? – холодно поцікавилася я. – Вирішили згодувати мене нечисті?

– Спокуса це зробити дуже велика, повір, – посміхнувся декан. – Але, на жаль, нечисть тобою, скоріше за все, вдавиться.

Від несподіваної заяви я втиснулася в спинку сидіння та завмерла.

– Ви жартуєте чи говорите серйозно?

– А ти як думаєш?

Він кинув на мене швидкий погляд, у якому блимнули веселі вогники.

– Може, досить знущатися? – я насупилася. – Чому просто не сказати, куди ми їдемо?

– Хочу розпочати процес твого навчання подалі від цікавих очей.

– А кращого місця ви, зрозуміло, не знайшли? – з сарказмом запитала я.

– Вдень прикордонний ліс небезпечний, – нагадав декан нудним тоном вчителя, якому по кілька разів доводиться повторювати ту саму інформацію тупуватому учневі.

– Це я розумію, – почала злитися я. – Але все одно…

– Схоже, хтось геть-чисто забув про умови нашого договору, – з роздратуванням кинув лорд Байлерн. – Якою була умова номер один?

– Ваше слово для мене закон, – пробурчала я.

– Хороша дівчинка, – його губи скривилися в посмішці. – А тепер раджу заткнутися. Не люблю зайвих розмов. Не знав, що ти така балакуча.

– Я зовсім не балакуча! – я ледь не задихнулася від обурення, але під його знущальним поглядом вирішила все ж таки замовкнути.

Який же цей чоловік нестерпний! І ось як мені витримати чотири роки під його особистим наставництвом? Це ж з глузду можна з’їхати! З тугою подумала, що замість лорда Байлерна моїм наставником міг стати Ірмерій Стайлір, і глибоко зітхнула. Що ж, сама винна, самій і розхльобувати.

Самохідний екіпаж пригальмував неподалік прикордонного лісу. Декан вийшов назовні і цього разу навіть не подумав подати мені руку. Лише коротко кинув:

– Чого розсілася? Ходімо!

І нехай мене розпирало від обурення, я вилізла з машини і рушила за ним у ліс. Доводилося бігти, щоб не відстати від його широкого кроку, що лише посилювало моє невдоволення. І як в мою голову взагалі закралася думка, що цей чоловік може до мене щось відчувати? Судячи з його поведінки, йому на мене глибоко начхати. Щоправда, навіщо тоді допомагає, незрозуміло. Ну та гаразд, рано чи пізно все одно дізнаюся. А поки що доведеться терпіти його постійні знущання.

Ми прийшли на ту саму галявину, куди і в перший день в Темній Академії. Навіть сліди від старих вогнищ можна було розгледіти, припорошені легким морозцем. Все ж таки пізня осінь давалася взнаки.

– Сідай, – декан махнув рукою на землю.

Сам недбалим жестом скинув із себе викладацьку мантію та сів на неї. Я зробила те ж саме зі своєю. Все-таки мантія – дуже корисна річ! – я мимоволі посміхнулася. Підтягнувши коліна до грудей, уп’ялася поглядом у декана, очікуючи подальших розпоряджень.

– Спершу розкажи, які здібності вже в тобі проявилися. Не упускай ні найменшої деталі. Нехай навіть вона здається тобі незначною. Що відрізняє тебе від звичайних людей та інших рас.

Я наморщила лоба, розмірковуючи, з чого краще почати. Але несподівано лорд Байлерн зробив це сам:

– Холод.

– Що? – я здригнулася, відчуваючи, як по спині пробігають мурахи.

– Він діє на тебе не так, як на інших, правда?

– Але звідки ви знаєте? – здавлено пробурмотіла я. – Я нікому про це не говорила... Та й взагалі, хіба це важливо? Просто властивість організму.

– Ти дійсно вважаєш, що це нормально? – посміхнувся декан.

Я мовчала, відчуваючи, як серце б’ється сильніше. Невже те, що я завжди вважала лише примхою природи, насправді має якесь значення?

– І що це означає?

– Більше, ніж ти можеш собі уявити, – сказав лорд Байлерн. – Але про це згодом. Далі. Що ще є в тобі?

– Легкість, – подумавши, відповіла я. – Іноді за допомогою духа-хранителя я можу викликати її у себе.

– Продемонструй, – розпорядився він і злегка відкинувся назад, спираючись на долоні.

– Я ніколи не робила це просто так, – зізналася я. – Тільки в хвилину небезпеки. Може не вийти.