Темна Академія-4 - Марина Сніжна

Підсумок бою був сумнівним. Мені вдалося відрубати голови п’яти мерцям, перш ніж решта мене роздерла на шматки.

Власний крик ще дзвенів у вухах, коли повернулося відчуття реальності.

Я лежала на підлозі. Важко дихала і здригалася від моторошного відчуття того, як моє тіло рвуть зубами. Наді мною, посміхаючись, стояв декан.

– Встати! – гаркнув він так несподівано, що я здригнулася.

Невпевнено підвелася і завмерла навпроти.

– Підняти меч! – віддав мій мучитель новий наказ. І я тремтячою рукою підняла з підлоги зброю, яку впустила в сутичці. – У чому твоя помилка, сама скажеш? – вже спокійніше запитав він.

– Їх було надто багато. Я б у будь-якому випадку не впоралася, – поміркувавши, сказала я. – Зробила, що могла.

– Не все, – відрізав наставник. – Ти не використала своїх можливостей на повну. Дозволила страху заволодіти тобою. Повторимо ще раз…

– Ні, будь ласка!

Я ще кричала ці слова, коли знову опинилася посеред натовпу невпокійних.

Виставивши меча і ледве утримуючи його тремтячою рукою, закрутилася навколо своєї осі. Він що серйозно вважає, що я зможу з ними усіма впоратися?!

– Забудь про страх! – пролунав гуркіт голосу декана. – Підключи розум. Припини бути людиною. Стань тим, хто ти є!

А це вже щось новеньке! Стати тим, хто я є? Знати б ще, хто це!

Але його слова щось пробудили в мені. На рівні інстинкту. Тієї миті, коли перший невпокійний спробував мене схопити, я злетіла в повітря. Легкість цього разу накотила так звично, ніби була для мене чимось природнім. Тим самим, що ходити чи дихати.

Забути про страх. Підключити розум. Стати собою. Справжньою собою. Я повторювала це подумки, наче заклинання, пролітаючи над юрбою.

М’яко зістрибнувши позаду натовпу живих мерців, відтяла голову спочатку одному, потім другому. Інші розгорталися, готуючись до нової атаки. Їхні рухи здавалися ще повільнішими, ніж зазвичай, і я не могла знайти цьому пояснення.

Якоїсь миті промайнув здогад, що змусив вражено видихнути. Моє власне сприйняття змінилося. Прискорена швидкість і легкість тепер стосувалася не лише тіла, але й сприйняття. Я зрубала голови ще п’ятьом, поки решта намагалася напасти. Потім знову піднялася вгору, перестрибнула через невпокійних і повторила свої дії.

Мене всю лихоманило, коли я дивилася на гору обезголовлених гниючих тіл навколо себе. Я перемогла... Але як?! Не могла до кінця зрозуміти, як мені вдалося це зробити.

Ілюзія розвіялася, повертаючи мене в реальність.

– Вже краще, – сухо схвалив мої дії декан.

Я ледве придушила обурення. Краще?! Та я й досі шокована тим, що сталося! Він що вважає, що це в порядку речей? Я сама, без жодної допомоги, розправилася з трьома десятками невпокійних!

– Тепер відпрацюємо кілька нових ударів, які навряд чи вам уже показував майстер Лорн, – не даючи жодної хвилини на перепочинок, промовив наставник.

Я насилу втрималася від того, щоб благати про помилування. Зчепивши зуби, знову встала в бойову стійку, перевівши меч у режим навчального бою.

Декан двічі повільно продемонстрував, як саме робити удар і як його відбивати. Потім змусив мене повторити щонайменше десять разів. А потім кинувся на мене без попередження. І я негайно опинилася на підлозі, навіть не встигнувши відреагувати.

– Погано, – резюмував він. – Ще раз.

Ще раз.

Ще раз…

Я збилася з рахунку, скільки разів зіткалися наші мечі і скільки разів опинялася на підлозі з приставленою до шиї зброєю. Вже настільки була змучена, що почувала себе шматком м’яса, а не живою людиною. Все тіло ламало – декан особливо не церемонився, кидаючи мене на підлогу.

– Ти не використовуєш своїх можливостей, – гаркнув він, в черговий раз ривком ставлячи мене на ноги.

– Використовую! – процідила я. – Але вас неможливо перемогти. Ви занадто швидкий!

– Ось як? – він зловісно посміхнувся. – Що ж, поки ти хоча б раз не відіб’єш мій удар, ми звідси не вийдемо.

– Ви знущаєтеся?! – мало не плачучи, видихнула я.

– Аж ніяк. У твоїх інтересах зібратися і показати все, що здатна.

– Ні на що я не здатна! – вирвалося в мене, з очей хлинули злі сльози. Я так втомилася, що більше не могла себе контролювати. – Ні на що! Найжалюгідніший адепт, якого ви бачили! Зрозуміло?! Просто дайте мені спокій! Не треба вашої допомоги! Нехай убивці приходять і доб’ють уже, щоб не мучилася…

Щоку обпік сильний ляпас, перериваючи мою істерику. Мене всю трясло. Я стояла, тримаючись за щоку, і люто дивилася на декана.

– Я ненавиджу вас!

– Знаю, – він хижо посміхнувся. – Покажи мені це на ділі!

І я з гарчанням кинулася на нього з виставленим уперед мечем, уже до ладу не розуміючи, що роблю. Він спритно ухилився і з блискавичною швидкістю відстрибнув убік.

Ні, я не дозволю тобі піти! Не цього разу!