Темна Академія-4 - Марина Сніжна

Мама провела нас у свою затишну чистеньку кімнату, де вона, як завжди, примудрилася створити неповторну атмосферу тепла. І як вона примудрялася це робити, не знаю. Але на тій території, яку вважала своєю, мама завжди це робила. Навіть не знаю, в чому тут річ. Чи то в мереживах, сплетених власними руками, якими вона прикрашала кімнату. Чи то в живих квітах, за якими вміла доглядати, як ніхто. А може, справа в її душевності, що так і виплескувалася на всіх. Вона ніби прагнула зігріти оточуючих своїм теплом.

– Сідайте, прошу вас, – мама кивнула на плетені крісла біля вікна, за якими ми поспішили влаштуватися. Сама ж сіла на своє бездоганно застелене ліжко. – Адалейт щось накоїла? – після деякої паузи з тривогою запитала вона.

– Зовсім ні, пані Глер’є, – якомога доброзичливіше відповів лорд Байлерн, за що я була йому вдячна. Принаймні, не став триматися у своїй звичній глузливій манері. – Справа в тому, що з деяких пір я вважаюся особистим наставником вашої доньки, – почав він обережно. – Не знаю, чи згадувала вона про це.

Мама кивнула, але настороженість з очей не зникла. Ще б пак! Я її цілком розумію. Така поважна особа, як глава Служби Безпеки королівства, заявляється в її скромну кімнатку незнамо навіщо. Я б на її місці теж дивувалася та нервувала.

– Я б хотів прояснити деякі моменти, що мене турбують, – без подальших еківоків заявив декан.

– Які саме, лорде Байлерн? – відгукнулася мама, нервово смикаючи краї білого фартуха.

– Її потенціал дуже незвичайний для людини. Я хотів би знайти його витоки. У вашому роді були відьми?

– Наскільки мені відомо, ні, – мама знизала плечима. – Мабуть, Летті у нас такий самородок.

Губи декана трохи скривилися.

– Розумію, що моє питання здасться нетактовним… Але я все ж таки наполягаю на відповіді. Ким був її батько?

Я прямо відчувала, як хочеться мамі послати лорда Байлерна до демонів разом з його запитаннями. Але з ввічливості вона все ж таки відповіла:

– Він був звичайною людиною, лорде Байлерн.

– Мені треба більше подробиць, пані Глер’є, – декан відкинувся на спинку крісла і схрестив пальці на грудях. – Все, що ви пам’ятаєте про її народження і ті здібності, які вона проявляла в дитинстві.

Мама насупилася. В ній явно відбувалася болісна внутрішня боротьба. Декан їй був вочевидь неприємний. Та й не дивно. Я в розмовах із нею ніколи не приховувала свого ставлення до нього. Згадала, як вона здивувалася, що я обрала цього чоловіка своїм наставником. І все ж таки нам необхідно з’ясувати правду. Надто довго вона була прихована за сімома замками.

– Мамо, дуже важливо з’ясувати все, що ти знаєш. Прошу тебе, довірся лорду Байлерну. Він хоче мені допомогти, – виявилося важко промовляти ці слова, але вибору не було.

– Адалейт, я вже розповіла тобі все, що знаю, – мама зітхнула і потерла чоло.

– Гадаю, є спогади, які хтось навмисне замкнув у вашій пам’яті, – вкрадливо сказав декан. – Дозвольте мені дістатися до них. Повірте, це життєво необхідно для вашої доньки.

– Життєво? – мама напружилася.

– Повірте, я анітрохи не перебільшую. Дозвольте проникнути у ваш розум… Я не завдам шкоди ні вам, ні вашій дочці.

Він говорив так м’яко, з такою теплотою, що я навіть на кілька секунд йому повірила повністю. Втім, до мене невдовзі повернулися колишні емоції, які викликав декан. Але мама, схоже, все ж таки вирішила йому довіритися.

– Добре, лорде Байлерн. Що я маю робити?

– Мені треба буде проникнути у ваш розум, – він підвівся з місця і наблизився до неї. – Ви дозволите? – Після кивка мами сів на ліжко і взяв її за руки. – Може бути трохи боляче. Але якщо ви відкриєте свій розум повністю, біль буде не таким сильним.

Мама невпевнено поглянула на мене, і я підбадьорливо посміхнулася.

– Гаразд, я готова це зробити, – сказала вона, зітхнувши. – Хоча, не стану приховувати, мене лякає, що хтось копирсатиметься в моїй голові. Але заради Адалейт я готова на це піти.

– Дякую вам, пані Глер’є, – він посміхнувся і тихо сказав: – А тепер ви маєте заплющити очі і повністю розслабитися. Уявіть собі якесь приємне затишне місце, що викликає у вас гарні емоції.

Почалося занурення в транс. Я затамувала подих, боячись необережним звуком чи рухом завадити процесу. І все ж таки за діями декана стежила з невсипущою пильністю. Якщо відчую, що він робить щось не те, відразу перерву сеанс.

Помітила, як змінилося дихання матері. Стало глибоким і спокійним, як у сплячого. Обличчя ніби попливло, переставши тримати звичний вираз. Здавалося зараз якимось беззахисним, навіть дитячим. У мене прямо серце защеміло. Я звикла вважати маму сильною та впевненою у собі. Завжди шукала в ній підтримку та захист. А зараз раптом відкрилося очевидне – яка ж вона тендітна та вразлива. Це її треба захищати. Це мій обов’язок.

Захищати від чого? Сама не знаю. Але точно знаю, що зроблю все, аби моїй найріднішій людині ніщо не загрожувало. Хтось грубо втрутився у наше життя, коли я була ще зовсім маленькою. Вторгся у наш розум, змінив там щось. І навряд чи від тієї істоти слід чекати чогось доброго. Мене пробрала дрож, коли я подумала про те, що вона може повернутися в наше життя. Це невідоме зло.