Темна Академія-4 - Марина Сніжна

ГЛАВА 2

– Ми їдемо до твоєї матері, – нарешті, зволів відповісти декан Байлерн.

Власні переживання миттю відійшли на другий план. Я з силою стиснула підлокітники сидіння і з неприязню витріщилася на декана.

– Все ж таки вам доведеться мені пояснити! По-перше, звідки вам взагалі відомо про мою матір. І по-друге, навіщо ми їдемо до неї. Якщо не відповісте, можете висадити мене тут. Я нічого не буду робити, доки не впевнюся, що їй ніщо не загрожує!

– Гадаєш, якби я хотів прикінчити твою матір, то вже цього не зробив би? – іронічно зауважив він. – Повір, щодо неї я не став би мучитися жодними докорами сумління. Вона для мене нічого не значить.

– А я, виходить, значу? – засопіла я, з підозрою дивлячись на нього. – Ви ж сказали, що я вас не цікавлю у цьому плані.

– В якому? – явно знущаючись, запитав декан.

– Ви мене зрозуміли, – не бажала я здаватися.

– Дівчинко, ти й гадки не маєш, у що виявилася втягнута, – він похитав головою. – Повір, твій єдиний шанс вижити – це я. Просто роби те, що говорю, і не став зайвих запитань. А те, чому я допомагаю, нехай тебе цікавить найменше.

– І все ж таки щодо моєї матері, – наполягала я. – Дайте відповідь хоча б на це запитання.

– А ти вперта! – він посміхнувся. – Гаразд. Про твою матір я зібрав відомості. Все ж таки не забувай про те, що я ще й голова Служби Безпеки. Знати все і про всіх давно стало моєю звичкою. У тому числі й про довірених мені адептів. Я також знаю і про твої стосунки з Кайленом Дарбірном.

– У мене не було і немає з ним ніяких стосунків! – прошипіла я.

– Нехай так. Але саме через нього ти втекла з Дарана. Поступила до Темної Академії під чужим ім’ям.

Я не стала заперечувати очевидного. По мірі того, як декан говорив, з жахом переконувалася в тому, що він і справді знає про мене все. Може й про… Наче прочитавши мої думки, лорд Байлерн кинув на мене іронічний погляд.

– Якщо гадаєш, що про твій зв’язок із ректором я не знаю, то й у цьому помиляєшся. Кумедно, знаєш… спостерігати, як ви обидва зі шкіри геть пнетеся, щоб це приховати. Але я вмію помічати деталі.

– Прокляття! – вирвалося в мене. – І що ви збираєтеся робити з цією інформацією? Розповісте всім?

– Якби я цього хотів, то давно б зробив, – повторив він улюблену фразу. – Навіщо мені це? Якщо Ірмерій Стайлір знайшов собі нову іграшку, я лише порадію за нього. А то, знаєш, почав вже напружувати його постійний поганий настрій. Чомусь він вважав своїм обов’язком зганяти його саме на мені.

– Думаю, у нього є на це вагомі причини, – буркнула я.

– О, схоже, ти залізла в серце Ірмерія куди глибше, ніж я думав, – його брови піднялися, на обличчі з’явилася крива посмішка. – Він навіть розповів тобі трагічну історію свого кохання?

– Не треба сарказму, – я скривилася. – Так, він був зі мною щирим. І ви менше за будь-кого маєте право говорити про це в такому тоні. Саме ви вбили дівчину, яку він кохав!

– Я вбив ворога, – ліниво нагадав він. – Зробив те, що мав зробити наш шляхетний Ірмерій. Якоюсь мірою навіть виручив його, не знаходиш? Де він був би зараз, якби я цього не зробив? Повір, ту красуню все одно вбили б. І швидше за все, значно жорстокішим способом. А його вважали б зрадником. Смерть або в’язниця – ось, що чекало б на твого коханця. Я позбавив його такої гіркої долі. А тепер ось збираюся зберегти життя чергової його пасії. Вважаю, ми з ним у розрахунку.

– Ви чудовисько!

Кусаючи губи, я дивилася на його карбований профіль. Намагалася вловити найменший проблиск шкодування про те, що він зробив. Зрозуміло, не знаходила. І від цього ставало ще болючіше. Найгірше через те, що такому мерзотнику я маю довіритися. Бачити у ньому захисника.

– Чи є для вас взагалі щось святе, Тарине Байлерн? Поняття кохання, дружби, відданості – вам це знайоме хоч трохи?

Мене несло, але я вже не могла зупинитися. Недбалі слова про Ірмерія зачепили за живе. Як він може вважати, що навіть виручив його таким чином?! Не розуміти всієї жахливості того, що зробив. І як він може говорити про це так іронічно, мало не знущально? Не розуміти, що певною мірою він зламав Ірмерія!

– Хочеш забратися до мене в душу, дівчинко? – Декан метнув на мене швидкий погляд, в якому знову з’явилися блакитні вогники. – Зробити те, що майже нікому не під силу? Повір, не варто цього робити. Навряд чи ти дійсно забажаєш знати, що насправді мною керує. І навряд чи ти взагалі здатна мене зрозуміти. Хоча… Хто знає, що ти будеш думати і відчувати, коли зрозумієш, нарешті, хто ти така.

– Знову загадки, лорде Байлерн! Самі загадки, – процідила я. – Чому ви не можете просто сказати мені правду?

– Повір, ти ще до неї не готова, – він похитав головою. – Можеш накоїти немало дурниць. І це стане для тебе початком кінця.

– Але ж ви хочете мені допомогти…

– Чим більше ти ставиш запитань, тим менше я впевнений, що не простіше було б скрутити тобі шию, – парирував декан, але в його голосі не було злості. Швидше, насмішка. – А тепер помовчи нарешті!

– Ще одне запитання, лорде Байлерн, – після деякого коливання промовила я.