Темна Академія-4 - Марина Сніжна

– Я відчуваю блок, – почувся ледь чутний голос лорда Байлерна. – Доволі сильний. Але він стоїть на спогади, а таке завжди легше оминути… Хоча… Схоже, не в цьому випадку.

– Ви не можете це зробити? – напружено запитала я.

– Я спробую оминути блок. Зазирнути глибше. Може, це щось дасть… – він осікся, наче вдивляючись у щось мені невидиме. – Не може бути! – здавлено видихнув. – Цього просто не може бути!

– Чого не може бути? – я подалася вперед, жадібно ловлячи кожне його слово.

– Ти не можеш бути… Ні… Тільки не…

О, Тараш, у мене мурахи побігли по шкірі від виразу його обличчя. Таким я лорда Байлерна ніколи не бачила. Та й взагалі сумніваюся, що хтось бачив. Здавалося, звична самовпевнена маска з нього злетіла геть-чисто. Залишилися розгубленість і якесь глибоке, сильне переживання.

– Що відбувається, лорде Байлерн? – вже не стримуючись, закричала я.

Мій крик ніби протверезив його. Обличчя смикнулося і через кілька секунд знову стало колишнім. Але поглянув він на мене так, наче бачив уперше. Довго, вивчаюче, пильно.

– Зараз, коли мені відкрилася правда, багато що стало зрозумілим, – хрипко видихнув декан, не в силах відвести від мене очей. – Те невловиме, що так притягало до тебе. Схоже на впізнання... Ти... Подумати лишень! Сказати, що я вражений – це нічого не сказати! І те, що тобі залишили життя. Це означає, що... – Він замовк і з зусиллям відвів погляд.

– Ви не збираєтеся мені нічого пояснювати, правда? – відчуваючи, що закипаю, запитала я.

– Не зараз… Мені потрібен час, щоб усвідомити все до кінця… Щоб обміркувати і прийняти це… – глухо сказав він. – А тепер треба вивести твою матір із трансу.

– Вона щось згадає?

– Нічого. Блок я так і не зміг зняти. Просто побачив те, що не вважали за потрібне приховувати. Напевно, вирішили, що це мало що дасть тому, хто захоче подивитися.

– Але вам дало, чи не так?

Він знову поглянув на мене. На його обличчі блукала дивна посмішка, від якої стало не по собі.

– Той, кого я звик вважати не знаючим слабкостей. Істотою, створеною ніби з льоду. Яка не знає жалю до тих, хто порушує закон… Яка іронія долі!

– Про що ви, орки вас роздери, кажете?! – вирвалася у мене брудна лайка.

– Про того, хто дав тобі життя, моя дивовижна дівчинко. І хто не захотів його забирати. Не маю тепер сумніву, хто ставив на тебе блок. І навіть здогадуюся, що саме заблокували.

– Що ж це?

Я вчепилася в підлокітники крісла так, що в мене ледь не хруснули пальці.

– Те, що могло тебе видати… Але все пішло не так. Навряд чи той, хто дав тобі життя, міг уявити, що доля приведе тебе до Темної Академії. Дух-хранитель… Він відкрив те, що мало бути назавжди приховане.

– Навіщо всі ці загадки, лорде Байлерн? – мене всю трясло, я з благанням дивилася на нього. – Прошу вас, розкажіть мені все!

– О, ні, дорогенька, – він гірко посміхнувся. – Цього я тепер робити не стану за жодних умов. Але зроблю все, щоб тебе захистити. Навчу постояти за себе. Використовувати свої можливості на повну. Може настати день, коли твоя таємниця все ж таки розкриється. Не через мене, ні… Але хтось іще може зрозуміти. І ти маєш бути готовою постояти за себе. Захистити не лише себе, а й того, хто ризикнув заради тебе всім, зберігши тобі життя.

Я заплющила очі долонями і люто їх потерла. Моя голова починала розколюватися від безлічі натяків та загадок. Я намагалася розгадати прихований у словах лорда Байлерна сенс, але він весь час вислизав.

Що ж, мені залишається одне – прийняти його допомогу та взяти те, що він забажає мені дати. Настане день, коли я справді зможу подбати про себе сама. І тоді, якщо знадобиться, вирву зізнання з його горлянки!

Я відвела руки від обличчя і подивилася на лорда Байлерна з новим почуттям, якого раніше ніколи не відчувала. Не тільки до нього, а й до будь-кого іншого. Почувала себе хижаком, що набирається сил до того, як спробувати вступити в бій із смертельно-небезпечним супротивником. Поки що я лише сліпе кошеня, що навмання робить перші кроки в цьому новому світі. Але щось мені підказувало, що якщо буду достатньо наполегливою, все може змінитися.