Темна Академія-4 - Марина Сніжна

ГЛАВА 4

– Я вже казав, – холодно відгукнувся декан. – Така істота, як ти, не мала взагалі народжуватися. Але народилася. Ще й вижила. І повір, варто Їм дізнатися про це, тебе не захистить ніхто. Єдиний вихід – приховувати свої особливі можливості, але бути готовою до захисту. Твоє щастя, що вони рідко надсилають декількох убивць. А з одним у тебе буде шанс упоратися. Якщо, звісно, докладеш усіх зусиль для того, щоб навчитися тому, що необхідно.

Мене продовжувало трясти. В голові не вкладалися ті жахливі слова, що він говорив.

– Але ж ви мені допоможете? – насилу розчепила я губи.

– Мене може не виявитися поряд, – процідив він. – Такого повороту подій теж не слід виключати.

– А якщо поруч буде хтось інший?

Панікуючий мозок відчайдушно чіплявся за можливість порятунку. Ірмерій. Він не кине мене у біді. Досвідчений воїн та бойовий маг. Не думаю, що знайдеться багато тих, хто міг би боротися з ним на рівних.

– Цим він підпише собі смертний вирок, – почулася безжальна відповідь. – Навіть якщо вдасться впоратися з одним убивцею, можеш не сумніватися, що надішлють іншого. І цього разу діятимуть обережніше. А є сили, з якими мало хто може впоратися.

– Це якесь таємне товариство, так? – із зусиллям відігнавши страшну картину про смерть коханого, запитала я.

– Годі запитань, дівчинко, – декан підвівся на ноги. – На сьогодні ми з’ясували достатньо. Зараз повертаємось до Академії та приділимо увагу твоїм фізичним навичкам. Не викликатимемо підозр.

Почуваючись розгубленою і безмірно втомленою, я без особливого ентузіазму кивнула. Незабаром самохідний екіпаж знову мчав нас знайомою дорогою.

Охоронці біля воріт зустріли декана шанобливими поглядами, в яких, проте, прослизала цікавість. Одному з них лорд Байлерн доручив поставити машину до спеціального ангару. Мені ж наказав іти за ним.

Зараз я була в такому стані, що навіть не реагувала на сповнені інтересу погляди адептів і викладачів, які зустрічалися по дорозі. Хотілося одного – забратися з головою під ковдру та сховатися там від усього світу. Але цієї можливості мені ніхто не збирався надавати.

***

Ми стояли майже в такому самому залі, який використовував для тренувань Денор Лорн. Щоправда, за розмірами значно меншим. Мабуть, тут тренували адептів індивідуально. Окрім нас із деканом, тут нікого не було. Наші кроки гучно лунали в порожньому приміщенні.

– Хочете підтягнути мене і у володінні зброєю? – мляво запитала я. – Може, завтра? Я так втомилася.

– Від чого втомилася? – уїдливо запитав декан. – Всього лише забралася на дерево і одразу видихнулася?

– Взагалі-то мені при цьому довелося використовувати особливі можливості, – спробувала я виправдатися. – А це вимотує сильніше.

– Вчися долати власну слабкість. Ніхто в реальній сутичці тобі не дасть перепочинку. Запам’ятай це. Або вб’єш ти, або вб’ють тебе.

– А вбивати обов’язково? – я пересмикнула плечима.

– Про це у свого ворога запитаєш, – всміхнувся декан. – І заразом розповіси йому про моральні принципи та іншу маячню. А тепер досить розмов! Я не збираюсь витрачати на тебе весь день.

На язиці крутилася фраза, що ніхто його й не змушує це робити. Але я залишила її при собі. В якійсь мірі лорд Байлерн має рацію. Якщо небезпека й справді така велика, як він каже, у мене немає часу жаліти себе.

– Візьми меч, – розпорядився декан, киваючи на купу зброї, що лежала біля стіни.

Я вже звично обрала собі меч і налаштувала його параметри. Підійшовши до наставника, прийняла бойову стійку. Навіть подумки похвалила себе за те, що сам майстер Лорн не знайшов би, до чого зараз причепитися.

Втім, думки про це одразу зникли, ледве світ довкола змінився. Я стояла посеред прикордонного лісу в оточенні натовпу невпокійних. Їх було не менше трьох десятків. І, судячи з оскалених гнилих ротів і гарчання, налаштовані вони були далеко не миролюбно.

– Що відбувається? – крутячись на одному місці з виставленим уперед мечем, запитала я.

Наче нізвідки, почувся глузливий голос декана Байлерна:

– Ілюзія. Навчальний бій. Могла б і сама здогадатися.

– А ви впевнені, що я до цього готова? – я нервово проковтнула. – На заняттях я ледве з однією ілюзією впоралася. А тут…

– Якщо хотіла, щоб тобі підтирали соплі, треба було вибирати в наставники твого коханця, – почулася їдка відповідь. – А тепер годі витрачати час!

Голос зник, залишаючи мене віч-на-віч із безліччю налаштованих проти мене живих мерців. І нехай рухалися вони набагато повільніше, але коли їх така кількість, це мало втішає.

Я потайки сподівалася, що ілюзорні невпокійні відреагують на мене так само, як привид чи та нечисть в прикордонному лісі – просто заберуться геть. Але ні! Такого подарунку долі декан мені робити не збирався.

Довелося забути про втому та максимально зосередитися. Все здавалося настільки реальним, що в якийсь момент я відчула справжній жах.

Згадувала все, чому вчили майстер Лорн і майстер Кулак. Крутилася, підстрибувала, вражала мечем чи кулаком. Врізалася в м’яку гниючу плоть, і мене ледь не вивертало від огиди.