Темна Академія-4 - Марина Сніжна

Так, гаразд, із запитаннями почекаю. Все одно немає сенсу їх ставити цьому пихатого виродку. Проігнорує. Або знову розлютиться і точно висадить мене, залишивши саму розбиратися зі своїми проблемами.

– Друга умова: все, що сталося вчора, і все, про що ми говоритимемо з тобою в особистих бесідах, має залишатися лише між нами. Про це не розповідати нікому. Ні твоїм приятелям, ні коханцям, ні комусь іще, – промовив декан сухо.

– Згодна.

Мені багато що хотілося сказати йому. Особливо висловити обурення з приводу «коханців». Він що й справді вважає, що зі мною тільки лінивий не спить?! Але постараюся засунути образу туди ж, куди й гордість. Все одно цьому мерзотнику начхати на мої почуття. Моє обурення його тільки розважає.

– Третя умова: не ставити запитань. Якщо я щось забажаю тобі сказати, зроблю це сам.

– Не ставити взагалі? – уточнила я, примружившись. – Ви ж начебто мій наставник. Якщо я щось не зрозумію з ваших пояснень, то теж не можна запитувати?

Він кинув на мене невдоволений погляд.

– Гаразд, уточню формулювання: не ставити запитань про те, що тобі не треба поки що знати.

– А як я дізнаюся про те, що саме мені поки що знати не потрібно? – нахабніла я, вже певною мірою знущаючись над ним. Але ця гном’яча дупа цілком це заслужила!

Декан брудно вилаявся і у відповідь на мій невдоволений погляд процідив:

– Не наривайся, дівчинко!

– Гаразд. Я вас зрозуміла, – вирішила я зобразити покірність. – Пояснювати, чому ви мені допомагаєте, не станете. І розпитувати про це марно, так?

– Абсолютно, – мені захотілося його придушити за саркастичний погляд.

– Що ж, – я глибоко вдихнула і видихнула, щоб заспокоїтися, – зрозуміло. Але спитати про те, куди ви мене везете зараз, можна? Чи це теж належить до забороненого списку?