Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Чоловік завмирає на мить, а потім підіймає голову, дивлячись на мене зі щирим подивом.

− Маленька, тільки не кажи, що не знаєш, чим ми щойно займалися, − з напруженим смішком просить він. − Мені здалося, що ти не настільки цнотлива.

− Гей, тільки не кажи, що тебе ступінь моєї цнотливості турбує, − з награним обуренням уже і я підіймаю голову, щоб подивитися в очі куарду.

− Та ти що! Ні в якому разі! Вона мене повністю влаштовує, – вже відверто забавляючись, запевняє він. − Але я ось, навіть уловлюючи деякі твої думки, все одно не можу зрозуміти, що ти маєш на увазі.

– Твоя енергія. Я її відчуваю. Як і твоє бажання… цього всього було так багато, що я зовсім втратила розум в якийсь момент, – зізнаюся, вдивляючись у його обличчя.

– Угу, і ти зараз намагаєшся з'ясувати… власне що? – іронічно здіймає Арід брови.

Він явно не збирається полегшувати моє завдання. І от дуже мені не хочеться псувати нам обом настрій своїми побоюваннями, але не спитати я не можу.

− Ти обіцяв, що не будеш мене до себе прив'язувати проти волі. І я тобі вірю, – зітхнувши, намагаюся підібрати правильні слова. – Просто, хочу зрозуміти… що зі мною… з нами щойно сталося… крім самого сексу.

Цілком можливо, що я собі щось понавигадувала. Може, нічого такого не відбувалося. І він зараз лише посміється з моїх фантазій, але… щось же я таке відчувала.

− Те, що віриш, це добре. Я не порушую своїх обіцянок, якщо вже дав їх, – спокійно відповідає Арід. Підносить до мого обличчя руку і повторює кінчиками пальців лінію вилиці, гладить щоку, обводить мої губи, злегка натискаючи на нижню. − І твої відчуття тебе не обманули. Навіть люди під час інтимної близькості обмінюються своєю енергією. У куардів це відбувається інтенсивніше і більш відчутно. Ти дуже щедро ділилася зі мною своєю… і брала мою натомість.

– Просто брала? – здивовано скидаю я брови.

– Просто брала, – усміхається він. – Ти як і раніше… вільна ухвалити будь-яке рішення щодо свого майбутнього.

Це добре. Це просто чудово. Але є ще щось, про що я необачно забула подумати спочатку, а потім мізки розтеклися рожевим сиропом через цього куарда і того чуттєвого божевілля, що він мені влаштував... але все одно це не виправдання. І тепер мені дуже соромно розуміти, що я була настільки безвідповідальною. Адже пам'ятаю, що було із Солею, а сама про контрацепцію навіть не заїкнулася.

Арід за всіма моїми внутрішніми метаннями з цікавістю спостерігає, продовжуючи гладити по обличчю кінчиками пальців, немов вивчаючи. І коли я важко зітхаю, іронічно мружиться і розгладжує похмуру складку в мене між брів.

– Що тебе ще турбує, Васю? Кажи, – велить стримано.

– А то ти не прочитав, – зітхаю ще раз.

− Твої думки часом набувають такої оригінальної вербальної форми, що мені завжди цікаво почути, що ж ти скажеш, − тягне він лукаво. Ото вже котяра самовдоволений.

− Ти кінчив у мене, − червоніючи, випалюю на одному подиху.

− Так, − киває, як ні в чому не бувало.

− Я можу завагітніти? – втрачаючи терпіння, питаю вже прямо.

– Ти здорова. Наші енергії більш ніж сумісні. Цілком можеш, − вибиває він повітря з моїх грудей.

І говорить так, ніби його такий результат цілком влаштує. І таки влаштує. Адже фуенти для цього куардам і потрібні.

На губи лягає палець Аріда, привертаючи мою увагу. Наші погляди зустрічаються і я завмираю, побачивши, що чоловік став дуже серйозним.

− Але перш ніж ти встигнеш себе ґрунтовно накрутити, скажу відразу. Ти не завагітнієш, поки ми не пов'язані.

− Але Соля завагітніла ...

– І це мало не коштувало життя їй та її дитині в результаті. Не брехатиму, стверджуючи, що навіть не думаю про свою дитину під твоїм серцем, але вона з'явиться лише тоді, коли ти будеш у моєму палаці, у безпеці та затишку… і повністю моя назавжди. Наш син отримає занадто багато сили, щоб я дозволив собі довірити випадку його зачаття, зростання і розвиток. Тому можеш не переживати, я контролюю життєдіяльність свого сім’я і так тебе до себе прив'язувати теж не стану.

Він говорить твердо, впевнено, так що не вірити не виходить, а я несподівано для себе буквально бачу, як би це могло бути. Я з животом і його дбайливі обійми… Ой ні-ні-ні! Не туди думки пішли! Не туди! Рано мені бути мамою! Я ще жити тільки починаю! І нехай картинка приваблива… але суто візуально. Насправді вплутуватися в сімейне життя і материнство я ще зовсім не готова. У перспективі, згодом, звісно ж хочу, а зараз у мене таких планів не було.

А Арід так каже, ніби для нього це вже вирішена справа, що саме я йому народжу сина. І цим змушує і мене мимоволі думати та уявляти. Примушує звикати до цієї думки… Підступний він…

− Треба встати й піти помитися, − сповіщаю тихо, позіхаючи. Хоча вставати мені зовсім не хочеться. В обіймах Аріда так добре.

− Дуже треба? – цікавиться чоловік зі щирим інтересом, не виявляючи жодного бажання мене відпускати.

– Угу. І твоя сорочка знову в крові, мабуть, – зітхаю, утикаючись обличчям у його плече.

− Вранці випереш, − хмикає Арід.

Чого саме я відразу маю прати?

− Я замерзну гола вночі, − знаходжу новий вагомий аргумент, щоб все-таки видряпати себе із затишного кокона його рук та енергії.

− Не замерзнеш. Обіцяю. Спи вже, − наказує, цілуючи мене в маківку.

І чому я його не можу не послухати?

Вранці мене будить голосне пташине тьохкання над головою. І не дуже приємне відчуття, що чоловіка, який зігрівав мене всю ніч, поруч немає.

Розліпивши сонні повіки, я зі стогоном перевертаюсь на спину. Мені, як і раніше, тепло. Хоч Аріда поруч не спостерігається, але кокон його теплої, як обігрівач, енергії навколо мене все одно відчувається дуже виразно. І це так… мило. Цікаво, куди він пішов?

Немов у відповідь на мої думки від озера чути сплеск, і, піднявши голову, я встигаю побачити, як повністю оголений куард виходить із води. О божечки! Ну хто ж уранці таку… м-м-м красу показує? Нам взагалі далі йти треба. А він тут… спокушає своїм виглядом.