Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Дивлячись мені в очі, чоловік мандрує вільною рукою по моїй щоці, обхоплює на мить шию, гладячи пульсуючу жилку на горлі трохи шорстким пальцем, а потім так само неспішно і невідворотно веде долонею далі, поки не накриває одну з вершинок, що бурхливо здіймаються у частому диханні, стискає чутливу плоть.

Обводить скимний сосок, посилаючи електричні розряди задоволення в мою кров кожним дотиком, поки я не починаю знову вигинатися, смикаючи руки, стогнучи й підставляючись під лагідні доторки. Труся тим, що вже волого пульсує від збудження, об його твердість. Всім тілом благаючи про більше.

Але він безсовісно продовжує це солодке катування, навмисне мучить мене і збуджує все сильніше. Зосереджує свою увагу на другій вершинці, починаючи дражнити вже її. Невблаганно. Спостерігаючи за мною палким поглядом і смакуючи мої емоції. І я, мов під гіпнозом, не можу відвести свого погляду. Даруючи йому свої почуття та свою довіру. Тут і зараз. Даруючи своє задоволення. Не стримуючись і не соромлячись.

– Будь ласка, – шепочу, важко і хрипко дихаючи. З переможним кайфом помічаючи, наскільки і його подих почастішав, ставши рваним... Ніколи не думала, що очевидне чоловіче бажання до моєї персони може так заводити.

– Про що просить моя крихітка? − хижо посміхається куард, схиляючись до мене, і ловлячи ротом тугу ягідку соска. Прикушуючи та пестячи гарячим язиком. М'яко штовхаючись стегнами мені між ніг. Нарешті відпускає мої руки. І обхоплює мої стегна, втискаючи у себе.

– Я хочу… – видихаю зі стогоном, не маючи сил зв'язати навіть двох слів. – Хочу… тебе.

− Хіба я можу відмовити такому проханню? − посміхається підступний спокусник, підводячись і здираючи з мене штани разом з білизною. Наказує хрипко. − Розведи ніжки, солодка.