Темна Академія-4 - Марина Сніжна

ГЛАВА 16

– Гей, може, за тобою зайти ввечері? – дізнавшись про мої плани продовжити робочий день в Арклані, запропонував Лоран.

Я тепло йому посміхнулася.

– Та ні, не треба. І я не знаю, коли саме закінчу роботу.

– Я все одно можу прийти й почекати, – наполягав він. – В Арклан зараз з’їхалася прорва народу. Бозна-хто ночами шастатиме.

Поміркувавши, я все ж таки погодилася. Пам’ять послужливо намалювала той вечір, коли я сподівалася лише на власні сили і мало не померла. І нехай зараз ці сили на порядок зросли, я не тішила себе ілюзіями. Повноцінно протистояти по-справжньому небезпечному супротивникові я не зможу. І не варто забувати, що це відбудеться не в ілюзії, де всі пошкодження потім зникнуть. Другого шансу мені ніхто не дасть. Та й Лоран останнім часом радував несподіваною тактовністю. Я сподівалася, що це не через те, що вирішив знову позалицятися. А просто тому, що хоче підтримати.

Як виявилося, у мами думки крутилися в тому ж напрямку, що й у Лорана. Не встигла я просочитися до кухні, де вона одночасно різала овочі, варила юшку та м’ясне рагу, запікала пиріг у духовці і робила ще купу інших речей, як вона вигукнула:

– Летті, люба, а після роботи буде кому тебе зустріти? Може, давай, я попрошу пана Дам’єна відпустити з тобою Пірла?

– В цьому немає потреби, мамо.

Я підійшла до неї, чмокнула в забруднену мукою щоку і пішла вішати мантію на гачок у далекому кутку кухні.

– Лоран обіцяв за мною прийти. Сказав, що почекає, доки я не звільнюся.

Мама відразу розсипалася дифірамбами на адресу свого улюбленця, на що я тільки закотила очі. Головне, що вона заспокоїлася щодо моєї безпеки і хоч про це перестала перейматися. Їй і без того було про що сьогодні подбати.

Я надягла акуратний білий фартух, вимила руки і встала поряд із нею.

– Що треба робити, мамо?

Мені окреслили фронт робіт: начистити та порізати гору картоплі, потім цибулі та інших овочів. І я приречено взялася до роботи. Добре хоч мама потихеньку навчала мене всім цим премудростям, коли я забігала до неї вечорами. Хто знає, коли такі вміння знадобляться. Я тепер не вихованка в багатому будинку і сама мушу дбати про себе. Хоча приготування їжі мені досі здається надзвичайним і майже священним дійством. За що б я не бралася, що б не намагалася приготувати, все виявлялося неїстівним. І як так примудрялася, незрозуміло. Начебто все робила за вказівкою матері та під її наглядом. Але все одно пересолювала чи переперчувала або ще щось капосне робила з нещасною їжею, що потрапляла до моїх рук. Тому чистити та різати овочі – єдине, що можна мені було довірити без остраху.

На дві пари рук робота пішла швидше, і мама вже не здавалася настільки сполошеною. Ми навіть перекидалися репліками, щоб було не так нудно. Я не втрималася від того, щоб поділитися з матір’ю несподіваною радістю:

– Уявляєш, а мені сьогодні вбрання для балу надіслали!

– Та ти що?! – мама навіть полишила роботу на кілька секунд, але потім взялася за перерване заняття з подвійним запалом. – А що за вбрання? І хто надіслав?

Я в усіх подробицях змалювала їй чудову сукню та записку і сказала, що гублюся у здогадах, від кого подарунок. На що мама раптом висунула версію, котра мене вразила:

– А я знаю, від кого це може бути! Від Лорана!

– Що?! – тепер уже роботу перервала я. Так і застигла на низькому табуреті, з картоплею та ножем у руках. – З чого ти взагалі таке взяла?

Думка про те, що таємним дарувальником може бути чорноокий, мені навіть у голову не спадала. Але тепер, чим більше я міркувала над тим, що сталося, тим сильніше брали сумніви. А якщо й справді він?!

Лоран знав, що в мене немає грошей на хорошу сукню. Важко було не знати, враховуючи, що на його очах ми з Шейріс разів сто обговорювали те, що надягнемо на бал. І він знав, що я не прийму подарунка, якщо зрозумію, хто його надіслав. Відправлю назад. Та й останнім часом він такий хороший став, хоч до рани прикладай. Ох, схоже, Лоран і справді вирішив знову піти в наступ на моє серце! Цікаво тільки, коли він збирався мені сказати про те, що сукня від нього? Може завтра на балу?

Я кусала губи, міркуючи над тим, що маю з’ясувати це ще сьогодні. Змусити Лорана зізнатися. І сказати, що не можу вдягнути його подарунок. Нехай поверне сукню, звідки взяв, і отримає гроші назад. Моя жіноча натура, яка все ж таки у глибині душі любила гарні речі, відчайдушно засперечалася такому повороту подій. Відмовитися від цього бірюзового дива?!

Ех…

Потрібно добре все обміркувати, – вирішила я і знову зайнялася картоплею.

Ми з мамою вже майже закінчили з цим заняттям, коли в кухню зазирнула голова пана Дам’єна. А потім і сам напівтроль бочком проліз усередину. Обличчя в нього було винуватим.

– Катариночко, люба, – це він так мою маму з недавніх пір називає, що наводить мене на певні підозри. Чи не зав’язався у них все-таки роман? Зрозуміло, прямо питати я у матері не наважувалася, тільки мучилася у здогадах. – Виручай!

Мама приречено обвела очима фронт робіт, який ще залишився, і все ж таки кивнула.