Темна Академія-4 - Марина Сніжна

– Вибачте, пані, у мене багато роботи, – якомога прохолодніше сказала я. – Ви готові зробити замовлення?

– Ух, яка ти серйозна! – вона засміялася хриплуватим гортанним сміхом і знову оглянула мене з ніг до голови. – Гаразд, не будемо тебе занадто затримувати. Що може запропонувати ваш заклад? А то, знаєш, я якось не звикла зупинятися в подібних місцях.

Гарячково згадуючи про те, що сьогодні готувала мама, я почала перераховувати. Губи красуні кривилися в трохи зверхній посмішці, поки я озвучувала невибагливі, але ситні страви, які мають попит на заїжджому дворі. Вона явно звикла до чогось більш вишуканого.

Чомусь мене зачепило за живе, що страви, приготовані мамою, не викликають у жінки особливого бажання їх спробувати. Навіщо судити лише за назвами? Впевнена, тільки-но вона спробує їжу моїй мами, як одразу змінить думку!

Не знаю, що побачила леді на моєму обличчі, але глузливий вираз прибрала. У погляді спалахнули вогники, що збентежили мене ще сильніше.

– Принеси щось на свій розсуд, дівчинко, – нарешті сказала вона. – А вино у вас пристойне є?

Я в сумніві спрямувала погляд на пана Дам’єна, який стояв біля стійки. Про вибір вина в цьому закладі я взагалі не мала уявлення.

– Якщо хочете, пані, я дізнаюся у господаря, що він може запропонувати.

– Буду тобі дуже вдячна, дорогенька… – оксамитовим голосом простягла леді Ніона. – А потім неодмінно повертайся…

Я відчула, що якщо ще хоч трохи почервонію, то від мене можна буде багаття підпалювати.

– А ви що будете? – звернулася жінка до дроу, які мовчки спостерігали за нашим діалогом.

Судячи з незворушних облич, їх, на відміну від мене, анітрохи не дивувало фамільярне поводження леді зі звичайною подавальницею.

Стражі зображати з себе примхливих гурманів не стали і замовили по кухлю елю та по тарілці м’ясного рагу.

Я з полегшенням залишила зал і рушила до кухні, ще довго відчуваючи на собі пильний погляд. Чомусь не сумнівалася, що належить він чорноволосій красуні.

– Ну, як ти? – зі співчуттям запитала мама, яка клопотала біля пічки, але перервалася, побачивши мене. – Справляєшся?

Схоже, з її боку буря минула.

– Намагаюся, – зізналася я і озвучила замовлення нових клієнтів.

Мама швидко почала розкладати їжу по тарілках. Все вже було готове – залишалося тільки покласти. Все-таки яка вона в мене моторна та швидка! Сама я б тут у відчай прийшла, мабуть, від кількості роботи, яку доводиться виконувати.

– Цьому старому хитруну скажи, що всю ніч ти тут не працюватимеш. Якщо буде пручатися, передай, що це я заборонила, – пробурчала мати. – У тебе завтра, між іншим, важливий день.

– Та не такий уже й важливий, – зітхнула я. – Звичайний бал. Чого я там не бачила!

– Хоч зі мною не прикидайся! – мама похитала головою. – Адже я бачу, що ти дуже хочеш туди піти.

Я тільки усміхнулася звичній проникливості матері і послала їй повітряний поцілунок.

– Лоранчик ще не прийшов? – кинула слідом мама. – Як зайде, скажи, я його безкоштовно найкращою стравою почастую!

– Обов’язково скажу, – посміхнулася я.

Гхм, схоже, якби я оголосила, що ми з Лораном – пара, мама б стрибала від щастя. І ось заліз же їй у серце, капосник!

Напевно, якби в моєму житті не було виснажливих тренувань декана Байлерна та Чарунчика, я б не витримала наступні дві години. Крутилася як навіжена. Бігала по залу і прибирала посуд. Виносила нові страви і випивку. Ухилялася від охочих ляснути мене по сідницях відвідувачів.

Про те, що мені виділили лише чотири столики, довелося незабаром забути. Марія та Роза не справлялися, і мені довелося підключитися. Ще й трійця за першим моїм столиком ніяк не йшла, а пильний погляд чорнявої леді продовжував бентежити. Вона повільно потягувала вино і не зводила з мене очей. І ось що їй, в ім’я Тараш, від мене треба?!

Коли це врешті-решт з’ясувалося, я ледве на ногах устояла від подиву.

В один із моїх забігів із зали на кухню мене підловив Вухатий страж і відвів убік.

– Чого вам? Вже готові за їжу розплатитися? Так дали б знак, я б сама підійшла, – пробурмотіла я, намагаючись відсунутися подалі.

– О котрій ти закінчуєш роботу? – у відповідь на мою сумбурну промову з нудьгою запитав страж.

– А навіщо вам про це знати? – з підозрою запитала я.

Ні, я така не наївна! Здогадуюся, що хоче зустрітися, так би мовити, у приватній обстановці. Але якось його вигляд не відповідає проявленому інтересу.

– Бачу, ти дівчина недурна, – обдарував мене поблажливим компліментом Вухатий. – Тому скажу прямо. Дехто готовий щедро заплатити за певні послуги. З господарем, якщо знадобиться, домовимося. Він тебе відпустить раніше. Кімната номер п’ятнадцять. На тебе чекатимуть.

– Гей, стривайте, а хто вам сказав, що я на це погоджуся?! – обурилася я, бачачи, що він, вважаючи свою місію виконаною, вже розвертається, щоб піти.

– Якщо не дурна, погодишся. Гроші великі та легкі.