Час бою (болю) - Соломія Даймонд

— І я також тебе кохаю. — Раніше мені було доволі складно зізнатися в коханні, бо я боялася, що не почую бажаної відповіді від партнера. Зараз ці заповітні три слова гріли мою душу й вимовляти їх було так же приємно, як і чути. — Проте, я не знаю, що тобі відповісти. — Чесно кажучи, мені подобалося, коли він брав все в свої руки. Давид турбувався про мене й робив все з великою любов’ю, тому в мене не було жодних причин не довіряти його вибору.   

— Гаразд, я тебе зрозумів.  

Він стягує гумку з мого зап’ястя й збирає нею мої білі пасма у високий пучок. Білінський робить це так майстерно, неначе не вперше цим займається.  

Я самовдоволено кусаю нижню губу, в якій відчуваю легке поколювання. По відчуттях можу сказати, що мої губи вже встигли розпухнути від поцілунків. Мені потрібна перерва, інакше з них потече кров. 

Давид ковзає поглядом по моєму лиці й неначе зчитує мої думки. Він гладить мій живіт і перебирає подушечками пальців ребра. Хоч я й доволі худорлява, але я задоволена своєю фігурою. Ще декілька годин тому Білінський також вихваляв мої вигини й казав компліменти.  

Хлопець підсовує пухнастий килим мені під ноги і я здивовано вигинаю густу брову. Ем... 

— А що ти задумав? — Мабуть, моя фантазія зараз у царстві Морфея, бо я уявлення не маю, що зараз буде відбуватися. Морщу лоба від нерозуміння, поки він утримує інтригу.  

— Зараз побачиш, Алінко.  

Хоч Білінський мене й давно вже так називає, але в цей момент я згадую про Аль Капоне. Вночі мені було геть не до нього, але зараз він знову глибоко засів у моїх думках. Черешня за моєю спиною також не давала мені про нього забути. Замість того, щоб зосередитися на Давиді я згадала про того божевільного й зморщилася.  

Поки я літала у своїх думках, Білінський опустився переді мною на коліна. Його теплий подих з ароматом шоколаду, лоскотав внутрішню частину моїх стегон. Я неспішно кладу руку йому на щоку, а потім занурюю її в слухняне волосся, яке на дотик неначе шовк.  

Під його прискіпливим поглядом я закриваю повіки, та не встигаю я й ступити крок вперед, як чую неприємний звук, щоб видає мій смартфон. У будній день ніхто б не став мене турбувати просто так. Я так хочу забити на це СМС, але власна цікавість мені не дозволяє цього зробити. Білінський сприймає моє заціпеніння як червоне світло.  

— Ти можеш відповісти, якщо це щось термінове. — Він стає на одне коліно, а потім і зовсім підводиться з підбадьорливою посмішкою.  

Наш особливий момент зруйновано і я готова придушити того, хто це зробив. Різко хапаю телефон зі стільниці й розблоковую його. Злість змінює розгубленість та страх, коли я бачу назву контакту. Трясця! Що йому потрібно від мене цього разу? Навіть не здивуюся, якщо цей псих стежить за нами й спеціально написав мені саме зараз.  

— Щось трапилося? — Давид хоче наблизитися і я починаю панікувати.  

— Так. Нам на понеділок задали написати дуже довгий і складний реферат. Я трохи засмутилася через це. Невже не можна скинути все вчасно? — Брехня, брехня, брехня... На мене чекатиме покарання за цей безперервний потік “вигадок заради чийогось блага”. — Якщо я хочу все встигнути, то мені слід почати зараз. Вибач. — Чмокаю його в щоку, ховаючи смартфон за спиною. Далі хутчіше натягую на себе сорочку хлопця.  

— Потрібна допомога? — Як же мені соромно за те, що я не кажу йому всієї правди. Це так гидко.  

— Ні, я здатна впоратися з цим самотужки.