Час бою (болю) - Соломія Даймонд

— Ти про щось думаєш. Поділишся цим зі мною? — Давид навіть відкладає ножа й перестає різати картоплю. Мені подобається те, що він так уважно ставиться до мене. Ще один доказ того, що я йому цікава й не байдужа.  

— Так. — Зручно вмощуюся за столом, обмірковуючи власну ідею. Як же мені хотілося стати причиною посмішок цих дітей. — Як давно ти був у дитячому будинку, де ми виросли? — На столі я помічаю цілий пакет з моїми улюбленими цукерками. Ці крихітні деталі змушують мої очі сяяти від щастя. — Дякую. — І справа тут була не лише в цукерках, а в кожному його вчинку відносно до мене та інших. Білінський — чудова людина і мені з ним дуже пощастило.  

— Коли мені виповнилося 18. Після цього я туди не повертався, — зізнається той, чухаючи потилицю. По його очах помічаю, що це питання його збентежило.  

— Мені спало на думку навідатися туди. Я б хотіла провести час з дітками, поспілкуватися з ними й зробити їх бодай трохи щасливішими. У тебе збереглися контакти директора?  

Давид швидко підводиться й приходить з коридору вже з невеличким записничком. Йому вже з років 10-15 орієнтовно. Пригадую, як він ще дитиною носився з ним і записував туди всю найважливішу інформацію. У дитинстві Білінський мріяв стати художником. Коли у нас був вільний час, то він сідав на гойдалці й змальовував краєвиди. Мені дуже подобалися його мінікартини у цьому записнику.  

— Є. — Він відкриває одну з останніх сторінок і на пожовклому листку красується неохайно написаний номер телефону, а навпроти нього ім’я та прізвище директора дитячого будинку. Надіюся, що він все ще там працює і ми зможемо домовитися про зустріч.  

— Як тобі моя ідея? — Я вже хочу повернути Давидові назад його знахідку, але зі старого пошарпаного записника вилітає один з малюнків. Підіймаю його і бачу маленьку себе. — Що це? — Здивовано обертаю до нього листочок.  

— Це ти, Алінко. — Він проводить пальцем по моїй ямочці й спирається долонями на спинку крісла.  

— Ти намалював мене багато років тому? — Невже я могла забути про таке? Білінський ніколи не просив мене позувати для нього. Тим паче, що я взагалі ніколи не бачила, щоб він малював людей.  

— Так. Тобі тут близько 10 років. Ти ще тоді мені дуже подобалася, але я ніяк не наважувався тобі про це сказати. Спочатку потайки намалював тебе, а потім хотів віддати тобі цей малюнок із зізнанням, але в останній момент передумав.  

— Чому? — Я обертаю картку й бачу позаду тим самим почерком написано: “Я тебе люблю, Аліно”.  

— Бо я боявся, що це не взаємно. Мені не хотілося бути висміяним чи відторгнутим, — пояснив той, дивлячись на мене з-під лоба. Цей день повен несподіванок, а ще навіть не вечір. Навіть не знаю на що далі очікувати.  

— Я спантеличена. Мені здавалося, що ти мене недолюблюєш. — Невже всі мої здогадки були лише фантазіями в моїй голові?  

— Насправді я просто боявся, що ти розкусиш мене. Я був невпевненим у собі підлітком. Знаєш, я навіть шкодую про це, бо зараз усе б могло скластися геть інакше. Ми б могли бути разом вже багато років! Можливо, навіть Свят міг бути живим. — Від згадки про брата моє серце стиснулося і пропустило декілька ударів. Ця рана все ще жива і я навіть не знаю чи коли-небудь вона загоїться. Інколи мені сняться жахіття, в яких я намагаюся врятувати Святослава.  

— Минулого не зміниш.  

*Кульпарківська — одна з магістральних вулиць Львова. На ній знаходиться КЗ “Львівська обласна державна клінічна психіатрична лікарня”. Більшість львів’ян добре знають фразу “тобі пора на Кульпарківську” чи щось на кшталт цього. Це означає, що вас посилають у психлікарню.