Час бою (болю) - Соломія Даймонд

— Дякую. — Я беру одну з них, засовую за щоку й ховаю папірець у кишеню. — Мене звати Аліна... Ви вважаєте мене божевільною? — присоромлено запитую, згадуючи все, що наговорила тут раніше. Я настільки була поглинута власною історією, що навіть не почула кроки за декілька метрів від лавки.  

— Зовсім ні, юна леді. Я працюю на цьому кладовищі понад 20 років. Диваками мені швидше здаються ті, хто не говорить зі своїми покійними родичами, але аж ніяк не навпаки. Я зі своєю Світланкою теж інколи балакаю. — Він вказує на могилу в кінці ряду, на якій красується букет свіжих лілій. Мені стає гірко.  

— Це ваша дружина? — уточнюю я. На портреті зображена молода красива жінка з дуже гарними зеленими очима та русявим волоссям.  

— Так. Світланочка моя померла рівно через місяць після нашого одруження. Я ніяк не міг змиритися з її втратою. Навіть працювати тут став, щоб бути ближчим до неї. Кохаю її ще досі. Коли згадую, як вона грала ввечері на фортепіано й так гарно посміхалася до мене, то серце неначе знову оживає. — Максим Олегович знімає головний убір і поправляє сиве волосся, що здіймається вгору від вітру. — Скільки смертей я бачив в межах цього кладовища. Скільки горя та мук... Сюди кожного дня приходять люди, які страждають від втрати. Я бачу, як гасне вогонь у їх очах, але нічим допомогти не можу. Лише вони самі здатні витягнути себе з того стану. Нікому іншому це більше не під силу.  

— Чому ж ви тоді продовжуєте працювати у цьому місці? — питаю я, не розуміючи логіки. Чому не позбутися того, що ранить тебе?  

— Наше життя зіткане з горя й страждань і цього не уникнути. Справа не в кладовищі, а в нас самих. Лише ми надаємо певного значення тим чи іншим речам. Та й... Ти ж також не перестаєш приходити до брата, чудово розуміючи, що це не принесе тобі нічого хорошого. Люди навіть не задумуються над тим, як часто вони самі руйнують себе. Однак, навіть через страждання можна знайти сенс. Усе в цьому світі не просто так. Інколи я запитую себе: “Чи змогла б моя Світланка пережити мою втрату?” Чесно? Я гадаю, що це було б їй не під силу. Велике та чуйне серце моєї дружини не витримало б такої новини. Виходить, що все це не просто так. Я ж натомість зміг. Зараз сиджу тут поруч з тобою. Тужу за коханою всім серцем, але при цьому я живу й продовжую радіти маленьким дрібницям, які роблять мене щасливим. Можливо, у тебе також так буде. Хто його знає? — Він знизує плечима й підводиться. Дерев’яні дошки риплять і здригаються вгору. Розмова з пересічним незнайомцем змушує мене замислитися чи все я роблю правильно. Здається, я вже ні в чому не впевнена на всі 100%. 

— Дякую вам за розмову. — Кажу я щиро. Свят не дав мені відповіді на жодне моє питання, але, можливо, цей Максим Олегович з’явився тут не просто так.  

— Прошу, Аліно. І щодо того Давида чи як там його. Справжньому чоловіку буде байдуже чи був той перший поцілунок вдалий, чи ні. Якщо він справді кохає, то не відступить, щоб там не було, а якщо цьому телепню не вистачило клепки, щоб навіть спробувати навчити тебе цілуватися, то йди від нього не озираючись, бо навчити дорослу людину гарних манер та людяності тобі вже не вдасться.