Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Коли я прокидаюся наступного разу, то вже набагато швидше починаю розуміти, де перебуваю. У кімнаті знову панує напівтемрява, але розбавлена тепер уже не світлом нічника, а косими сонячними променями, що пробиваються через напівпрозорі фіранки на величезному панорамному вікні.

Кілька хвилин я просто лежу, дивлячись на ці смуги світла, намагаючись усвідомити свою нову реальність. Навіть не віриться, що те, чого я так боялася і чого так чекала цілий місяць, відколи зрозуміла, що втекти від Кайтана не вийде, вже сталося. Аукціон позаду. Мене купили. Проклятий виродок Кайтан більше не зможе мені нічого заподіяти.

Тепер мені треба думати про те, як поводитися з цим незрозумілим Арідом.

А де він, до речі?

Повернувши голову, оглядаю величезне ліжко, на якому лежу. І не можу не помітити поряд другу прим'яту подушку. Зовсім поруч. Ми що, разом спали?

І от не треба зараз уявляти, як мене всю ніч притискав до себе, гарячий і сексуальний красень, тому що він все одно самозакоханий куард. Що б він там не казав.

Картинка уявляється попри все, але, зваживши, я вирішую, що це, мабуть, навіть добре, тому що дозволяє мені не зосереджуватися на інших, більш небезпечних у моєму становищі думках.

От переконаюся, що цього Аріда ніде поблизу немає, тоді й зможу дозволити собі трохи розслабитися.

Через кілька хвилин я розумію, що мені, здається, привалило несподіване щастя у вигляді повної усамітненості. Тому що куарда немає ні в спальні, ні в прилеглій до неї ванній кімнаті. Боячись повірити в таку удачу і закономірно підозрюючи каверзу, я намагаюся обстежити ці дві кімнати максимально обережно і непомітно, ніби просто роззираюся на новому місці.

За фіранками виявляю навіть не панорамне вікно, як я припускала, точніше не тільки його, а ще й вихід на огороджену терасу. А там столик, два крісла, канапа, квіти в горшках. Красиво. Дуже. Але набагато більше мене займає краєвид, що відривається моїм очам.

Білий піщаний пляж і море. І цей солоний запах у повітрі, який ні з чим неможливо переплутати. Не знаю навіть, чому я на нього не звернула уваги раніше. Напевно тому, що думки були надто зайняті іншим.

До поруччя підходжу неквапно. А раптом Арід з якогось вікна за мною спостерігає? Треба буде обережно озирнутися. Але трохи згодом. Зараз мені просто потрібне інше.

Коли пальці торкаються прохолодного білого мармуру поруччя, у мене навіть перехоплює подих. Боже, як же я сумувала за відкритим небом. За лагідним вітром. За сонячними променями на обличчі, нехай навіть пекучих. Закинувши голову, просто вдихаю на повні груди насичене сіллю і йодом повітря, відчуваючи, як щемить у грудях. Хочеться розкинути руки й відчути себе вільним птахом. Хочеться злетіти в блакитну глибину неба. Так хочеться.

Але навряд це можливо… Поки що. Зараз мені потрібно зробити все, щоб якщо не злетіти, то хоч би ногами піти геть.

Тому я опускаю погляд і вже набагато уважніше озираюсь навколо. Балкон, на якому я стою, знаходиться лише на другому поверсі. Спуститись, зв'язавши простирадла, здається справою нескладною, але… Я обережно тягну руку вперед і цілком очікувано натикаюсь пальцями на невидиму перешкоду. Силове поле.

Гірко хмикнувши, відступаю і розвертаюсь обличчям до будинку. Гарний. Весь аж дихає повітрям, навіть якщо звідси дивитися. А здалеку, напевно, ще гарніший. Сподіваюся, скоро в цьому переконатись.

У жодних вікнах я нікого не помічаю. Але ж це не означає, що там нікого немає. Не можу я дозволити собі бути необережною. Найменша помилка буде коштувати мені як мінімум свободи. І в мене немає жодного бажання на власній шкурі перевіряти чи переживу я лють нового «господаря».

Тому йду з тераси, шльопаючи босими ступнями по гладкій підлозі.

А в спальні помічаю те, на що раніше уваги просто не звернула, поки була зайнята пошуком куарда. На столику лежить невеликий аркуш паперу. Записка?

Підходжу ближче, беру до рук. Дійсно. Арід залишив мені записку. Дбайливий який.

«Васю, я був змушений поїхати ненадовго у терміновій справі. На кухні сніданок для тебе. Поїж обов'язково, тобі треба відновлювати сили. Будинок захищений, ти в ньому одна, і тобі нічого не загрожує. До обіду точно повернуся.

У мене буде для тебе приємний сюрприз.

Арід»

Не може бути! Він залишив мене одну? Невже правда? Одну в цілому будинку? І не зачинив у спальні? Хоча… З якого дива йому чекати від мене неприємностей? Я ж була такою хорошою дівчинкою... дозволяла йому все, що він хотів, слухалася, і навіть отримувала від цього задоволення... дякуючи тілу, що підступно мене зраджувало.

Боячись повірити в таку неймовірну удачу, я кидаюся до дверей спальні та з побоюванням хапаюся за дверну ручку. І – о, боже! − вона повертається, клацаючи. Мене справді не замкнули. Ура! Ура! Ура!

Судячи з положення сонця на небі, до обіду ще, як мінімум години дві-три. За цей час я знайду спосіб вибратися з цього будинку і придумаю, як мені бути. Просто повинна.

З такою життєствердною думкою я й переступаю поріг. Однак через півтори години, сидячи на кухні й похмуро жуючи свій сніданок, я вже далеко не така впевнена. Клятий куард, здається, все передбачив.

У будинку справді нікого не виявилося. Я перевірила всі кімнати та приміщення, крім закритих, а таких виявилося цілих дві. Підозрюю, одна з них кабінет, або щось на кшталт того. Оскільки закритий він не тільки на ключ. До дверей навіть торкнутися не вдалося. А решта кімнат повністю доступна. Арід дійсно залишив мене одну в будинку, майже не обмеживши у пересуваннях та діях. І все було б добре, я можу зібрати собі цілий похідний рюкзак, включаючи провізію, зброю у вигляді кухонних ножів та ще купи корисних речей. Навіть одягнутися можу зручно. У шафі в спальні знайшлася купа нового одягу та різне взуття. Усе мого розміру. І коли стільки всього купити встиг? Я що кілька діб спала?

Я багато чого можу, але тільки не вийти з цього проклятого гарного, як на картинці, будиночка. Бо він весь накритий чортовим силовим полем. Яке я навіть гадки не маю, як подолати. І в мене, як і раніше, немає способу приховати свою людську енергетику. Браслетів я також ніде не знайшла. Підозрюю, що вони можуть бути в кабінеті, але знову ж таки – силове поле, щоб йому пусто було. Ар-р-р, ненавиджу.