Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

– Чому ви мене не відпускаєте? − запитую хрипко, відчуваючи, як пестить його сила мою чутливу шкіру. Відчуваючи як просочуюсь його енергією, загоряючись у відповідь.

І мені б хотілося сказати, що мимоволі, але не виходить. Як він зробив це зі мною?

− А ти хочеш цього, Васю? – чую у відповідь, і от навіть не впевнена, чи то він питає, чи моє якогось чорта збожеволіле лібідо.

Схиляється до мого обличчя, дивлячись у вічі. Вивчає. Читає гад куардистий. Знає, як впливає на мене. Може, навіть навмисне це робить.

− Скажи, як сильно ти хочеш, Васю? – тягне хрипко, погладжуючи мої зап'ястя, які, як і раніше, продовжує утримувати.

Його очі мандрують по моєму обличчі. Я відчуваю цей погляд, як матеріальний дотик. Відчуваю, як він зупиняється на моїх губах, які мені раптово дуже хочеться облизати. І залишків мого здорового глузду ледь вистачає на те, щоб не робити цього та не провокувати голодного хижака. Не готова я до таких експериментів.

− Дуже, − видихаю тихо, чудово розуміючи, як неоднозначно це звучить. Тому додаю жалібно, переступивши через себе. – Відпустіть мене, будь ласка… хазяїне.

− Арід, − вимовляє куард, насупившись.

– Що? – незрозуміло скидаю брови.

– Це моє ім'я, маленька. Звертайся до мене саме так. Ти не рабиня.

− А хто? – недовіру навіть не намагаюся ховати. Все одно не вийде.

− Дуже бажана дівчина, яку я збираюся навчити довіряти мені, − посміхається криво, нарешті відпускаючи мої руки. − Я ніколи навмисне не завдам тобі шкоди, Васю. Тобі не треба мене боятися.

З цими словами він підіймається з мене, але замість того, щоб піти, сідає поруч, продовжуючи задумливо розглядати. Навіть світла додає. І брову з викликом здіймає. Чекає, що я порушу своє слово? Проскакують звичайно такі думки, але я собі не ворог, щоб настільки псувати враження про себе.