Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Полежавши ще секунду, теж обережно сідаю. І тільки тепер розумію, що одягнена зовсім не так, як була на аукціоні. На мені коротенькі шовкові шортики, молочно-білі та явно піжамні. І така ж маєчка, тільки ще й з мереживом, що вельми... привабливо підкреслює груди у відвертому декольте.

− Я переодягнув тебе, щоб переконатися, що в сукні немає неприємних сюрпризів від Кайтана на згадку, − перш ніж я встигаю обуритися, зі смішком пояснює зміни в моєму зовнішньому вигляді... Арід.

Аргумент... вагомий. Це, звичайно, не заважає мені уявляти, як він це робив, що саме бачив, як торкався... і відчувати, як заливає щоки пекучий рум'янець сорому й збентеження. Але сюрпризи від Кайтана мені теж не потрібні.

Кидаю погляд на своє праве зап'ястя і переконуюсь, що браслета там також немає. Закономірно. Але мені величезних зусиль коштує не видати, як засмутила мене пропажа цих брязкалець.

– Навіщо вам моя довіра? − запитую я, намагаючись відвернути й себе від непотрібних думок і куарда від вивчення моєї реакції.

Мій погляд сам собою починає мандрувати по його обличчю... тілу. Він теж одягнений, можна сказати, по-домашньому. Босий, у вільних світлих штанах і білій розстебнутій сорочці, що не приховує приголомшливий рельєф чоловічого торса. Мимоволі ковтнувши, я поспішно проганяю спогад, як відчувалася все це на мені. М-м-м-м. Не про те думаєш, Васю. Не про те.

− Без твоєї довіри я не зможу дати тобі все те, що хочу дати, − смикає Арід куточком губ у натяку на посмішку і тягне руку до мене. − Іди сюди, Васю.

– Навіщо? − Злякано округляю я очі. Ну не міг же він сприйняти мої думки як запрошення. Якщо їх прочитав. Цікаво, чи телепатичні здібності у куардів посилюються пропорційно відносно їх сили? Підозрюю, що так.

– Я не закінчив із твоїм лікуванням, – вимовляє спокійно.

− А може не треба? Я добре почуваюся, – відсуваюся від нього, сподіваючись уникнути цього незрозумілого лікування.

− Васю, йди сюди, − наказує твердо, разом нагадуючи, хто я, і хто він. А ще казав, що не рабиня. Брехня.

Опустивши погляд і зчепивши зуби, змушую себе подати йому руку, і дозволяю куарду притягнути мене до себе на коліна. Навколо мого тіла тут же стискаються його обійми. Я розсудливо не пручаюсь, але й розслабитися, спокійно приймаючи ситуацію, не можу, як не вмовляю себе.

Декілька секунд чоловік мовчить, просто обіймаючи мене. Мені ж нічого не залишається, окрім як терпіти новий дотик наших тіл, переконуючи себе, що це неприємно.

Але напруга, що до цього сковувала мене, все ж відпускає. І чого скипіла? Образилася на наказовий тон? Це така сама дурниця як те, що перед цим повелася на м'який. Він куард. Багатий, як Крез. Без напруження і вагань попустив цілого правителя Лайтазі, значить сам, м'яко кажучи, непростий. Я мовчу вже про те, що він при мені віддав холоднокровний наказ зачистити всю організацію Кайтана.

Звісно, ​​він звик наказувати.

− Мені подобається твоя розважливість, − хмикає чоловік, навіть не приховуючи, що читає мене. Ну, звісно, ​​читає. Я в надто розшарпаних почуттях, щоб контролювати гучність свого мислення. − Ти багато в чому маєш рацію у своїх висновках. У своїй країні я також правитель. Ми поїдемо туди післязавтра вранці.

– А зараз ми не у вашому домі? – питаю тихо, намагаючись прийти до тями від цієї новини. Одна справа припускати… І як мені тепер з ним поводитися? Обережніше, так точно.

− В моєму. Це невелика вілла, куди я іноді приїжджаю відпочити. Вона на березі моря. Я вирішив дати тобі час відновитись. А собі насолодитися твоїм суспільством одноосібно, – як ні в чому не бувало повідомляє мені куард, охоплюючи своїми ручищами за талію та пересаджуючи по-іншому, спиною до себе.

До мого заду тепер знову дуже неоднозначно торкається великого розміру бугор у його штанах, але відсунутися мені не дозволяють.

− Сиди тихо, дівчинко. Це лише природна реакція мого тіла на тебе. Я не збираюся на тебе накидатися і брати твою невинність зараз.

– А коли збираєтесь? − виривається в мене, перш ніж я встигаю прикусити язик.

І знову він чомусь тихо сміється. Ніби його тішать мої промахи. Сподіватимуся, що почуття гумору хороша ознака. Так у мене більше шансів вижити, якщо щось не те ляпну знову.

− Коли ти будеш готова визнати, що теж цього хочеш, − приголомшує мене своєю відповіддю.

А потім його долоня знову опиняється на моєму животі. Під маєчкою. На сонячному сплетінні. Ага. Велика така долоня. Напевно, саме тому він ще й мої груди пальцем знизу погладжує, змушуючи тремтіти зовсім не від лоскоту.

– Розслабся, маленька. Я лише полікую тебе і потримаю у своїх руках, – м'яко вимовляє Арід, майже торкаючись губами мого вуха. У-у-у, прокляті мурашки. – Візьму трішки твоєї енергії натомість, бо не сила більше терпіти. Надто довго чекав. Для решти якраз і потрібна твоя довіра. А отже, час.

З цими словами він і мій лоб знову накриває долонею. Його енергія, що відразу ж потоком рине в мене, спочатку відчувається по-справжньому вогняною. Але вона не несе болю чи чогось поганого. Лише зцілення, змушуючи повністю відчути, наскільки виснаженою була я насправді. І мій організм, енергетичні канали, або що там ще, з вдячністю приймають від чоловіка цей дар.

− Якщо захочеш спати, не чини опір цьому бажанню. Тобі нічого не загрожує, Васю. Вранці ми поговоримо, і я розповім тобі дещо дуже важливе, − продовжує спокушати й заколисувати мою пильність своїм оксамитовим голосом Арід. І я справді розслабляюся в його руках, беручи те, що він мені дає.

Мені не подобається, що моє тіло настільки його слухається. Не подобається, що бути в його обіймах мені так приємно. Не подобається, що енергія, яку він мені так щедро дає, ніби пов'язує нас. Вже. Невідворотно. Не подобається і все тут. Але, мабуть, так краще…