Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Під заплющеними повіками танцюють сліпучі спалахи світла, як буває, якщо надто довго дивитися на сонце. А тіло омивають лагідні теплі хвилі… очищають… зцілюють… наповнюють… дарують відчуття безпеки, таке… забуте. Незвичне. І здається вже, ніби це в мені сонце палає, перетворюючи кров на потоки рідкого палючого світла, в якому так легко розчинитись… підкоритися.

Саме це відчуття і вириває мене з обіймів сну. І перше, що я усвідомлюю, це дотик чиєїсь гарячої руки до моєї оголеної шкіри. Хтось торкається мого голого живота, одночасно утримуючи чомусь за чоло.

Затримавши перелякане дихання, вже наступної миті з шипінням вивертаюсь з-під нахабних лап, вп'явшись нігтями в ту, що була на животі. Розплющивши очі, ледве розрізняю в напівтемряві величезну чоловічу постать, що схилилася наді мною, і на голих інстинктах намагаюся втекти, відповзти... та хоч відкотитися, головне якомога далі від цього... не знаю кого.

За щиколотку мене ловлять, коли я вже майже злітаю з ліжка, на якому невідомо як опинилася. Відбрикуюся другою ногою, здається, мені навіть вдається кудись влучити, а далі моє тіло раптом летить назад і тут же виявляється долілиць притиснутим до ліжка величезним чоловічим. Гарячим і таким твердим… скрізь. Особливо в районі моїх сідниць, дякувати богові чимось прикритих. Зойкнувши я починаю вириватися ще більш навіжено. В результаті цей вкрай збуджений маніячина примудряється перевернути мене на спину і лягти вже зверху, не дозволяючи навіть поворухнутися.

– Тихіше, Васю. Припини, − вривається в мої панічні думки невиразно знайомий голос. М'який. Оксамитовий. – Заспокойся, крихітко. Тобі нічого не загрожує.

− Не чіпайте мене!!! – кричу в безсилій злості, навіть не думаючи його слухатись. З якого дива мені це робити?!!

Замружившись, важко дихаю, намагаючись взяти себе в руки й збагнути, як треба діяти, як рятуватися від нової напасті. І поступово до мене починає доходити, хто саме це може бути. Той, хто вивалив величезну суму на аукціоні, купив мене, як річ. І ось тепер, мабуть, має намір скористатися за призначенням.

− Васю, подивися на мене, − чую твердий наказ і гарячково мотаю головою, заплющуючи очі.

Знаю я, чим усі ці переглядини з клятими куардами обертаються. Дивитися на свого можливого ґвалтівника мені просто страшно. Досить уже того, що я всім тілом його відчуваю.

− Відпустіть, − цей писк переляканої миші не може бути моїм голосом. Чи може?

− Якщо ти обіцяєш, що не тікатимеш, − вкрадливо повідомляє мій «господар».

− Обіцяю, − відразу, не замислюючись, видаю йому, хоча насправді в голові вже крутяться невиразні розрахунки, куди і як нести ноги.

− Обманюєш, − сміється чоловік, торкаючись губами моєї скроні. Робить глибокий вдих і видає із хрипким стогоном. − Який я радий, що знайшов тебе. Яка ж ти… солодка.

– Ні! − виривається в мене. – Я гірка! Моя енергія несмачна та непоживна. І взагалі від мене за останній місяць тільки шкіра та кістки залишилися. У вас синці з'являться, якщо ви зараз ці свої канали з моїми надумаєте зливати.

Боже, що за маячню я несу? Я ж, здається, збиралася поводитися зовсім по-іншому. Зовсім інакше. Збиралася, так. Але він мене... зненацька застав. Хоча… ось сміється. Може, це також добре?

− Ви казали, що з вами я в безпеці, − нарешті знаходжу в собі сили видати здорову думку. І зовсім тихо, навіть несміливо, цікавлюся, свідомо ризикуючи: − Теж… обманювали?

Боже, нехай він не образиться, а вирішить довести протилежне.

− Хіба я тобі роблю щось погане? − запитує вкрадливо, продовжуючи утримувати.

Збентежуючи своїм жаром і тим, як зненацька на цей дотик реагує моє власне тіло. Хіба мені може подобатися бути притиснутою до ліжка цим важезним куардом, особливо випуклі частини якого дуже недвозначно натякають, що саме він хотів би зі мною зробити? Виявляється, може. Та ти, Васько, збоченка, однак.

− Ви торкалися до мене. Налякали… – зізнаюся тихо. Я вразлива, що капець. Тремтлива лань і найніжніша фіалка в одному флаконі. Самій би в це повірити.

− Що налякав, вибач. Я тебе лікував, моя хоробра дівчинко. У тебе сильне енергетичне виснаження. І на аукціоні зайвого нахапалася. Ти дуже довго не приходила до тями, – терпляче пояснює мені «господар», трохи зсуваючись вбік, щоб не давити. Але тепер його... к-хм тверді наміри, відчуваються ще гостріше, притискаючись до стегна і відверто вганяючи мене в фарбу.

– Лікували? − здивовано перепитую, наважуючись підняти на нього погляд. − Торкаючись голого живота?

– Сонячного сплетіння, Васю, – хмикає чоловік. Його обличчя так близько, що дихання ворушить моє волосся біля вуха. – Я тримав долоню на твоєму сонячному сплетінні. І на лобі. Це оптимальний спосіб, поки що.

А ось тут я зависаю. Якщо вірити його словам, то я виходить зовсім неправильно зрозуміла ситуацію. І… даремно злякалася. Ну, майже даремно. Зараз я перебуваю в дуже небезпечному становищі. У тому, що лежати на мені моєму «господарю» дуже подобається, жодних сумнівів навіть не виникає. І спровокувала ситуацію я сама своєю істерикою. 

Погано ще й те, що я показала себе не з найвигіднішого боку. Потрібно виправлятися, інакше… інакше… треба і все, загалом.

− Я не тікатиму, − вимовляю нарешті. – Чесно.

У відповідь він підіймає голову, вдивляючись у моє обличчя. І до мене тільки тепер доходить, що мій «господар» зараз без маски.

Навіть шкода стає, що в кімнаті панує напівтемрява, ледь розсіяна бляклим золотистим світлом нічника, і я не можу роздивитися його обличчя достатньо добре. Але навіть того, що бачу, вистачає, щоб відчути, як прискорено починає битися моє дурне дівоче серце.

Вродливий, зараза. Дуже вродливий. Тією зрілою мужньою вродою, яку я завжди шукала в чоловіках. На високий лоб падають пасма скуйовдженого після нашої бійки волосся. Здається, світлих, можливо русявих. А очі палають так, що це реально лякає і чомусь хвилює. Надто вже виразно я відчуваю його голод… інакше це й назвати не можна. Хиже, небезпечне, всепоглинуще бажання, яке він поки що стримує. Пристрасть, що огортає нас двох з усіх боків.