Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

– Тоді можу я поцікавитися, як ви отримали запрошення на закритий аукціон, про який було відомо лише у вузьких колах? – нетерпимим і вимогливим тоном цікавиться маліксар.

− Його запросив я, − раптом втручається в розмову двох титанів третій. Той, що усміхнений і вишневоокий.

Зараз його голос буквально сочиться отруйним сарказмом. Я навіть підіймаю голову подивитися, що відбувається.

І от тепер маліксар буквально змінюється на обличчі. Точніше так можна було б сказати, якби я це обличчя повністю бачила. Але навіть відвислої щелепи й повного шоку в майже прозорих очах цілком достатньо. Мало того, він реально здригається. І різко повертається, вдивляючись у приховане маскою обличчя вишневоокого. Ще й по-справжньому блідне, побачивши щось зовсім для себе несподіване.

− Ти? − шипить приголомшено. Витріщаючись так, ніби привида побачив.

– Я, Хасе, я, – посміхається друг мого «господаря» з відвертим глузуванням. − Вибач, мені ніколи тут теревенити з тобою. Нам уже час, – і глянувши на нас, цікавиться: – Чи не так?

− Безсумнівно, − рівним тоном погоджується "мій" куард, хоча я якимось чином відчуваю, що він теж здивований. Не знав, що його друг знайомий із місцевим правителем?

Хай там як, ці двоє збурювачів місцевого рабовласницького болота явно намилюються піти, прихопивши мене, як «чесно» придбане майно.

− Стривайте! − гаркає раптово Хасмієр, і повітря від його люті навколо згущується настільки, що навіть тріщати починає, наелектризоване.

Я ж дивним чином майже не відчуваю цього. Мене немов захисний кокон оточує. Довго вгадувати, чиїх це рук справа, не доводиться.

Зате я помічаю, як горбляться і болісно морщаться в залі деякі куарди, хапаючись за голови. Ой-ой. Титани пісочницю ділять? Як би не розчавили когось ненароком.

– Я наказую назватись! – наче бетонну плиту кидає на зал маліксар, буравлячи сповненим крижаної сили поглядом непроханого гостя вечірки, який примудрився вкрасти з-під його носа бажану іграшку.

Мій «господар» незворушно схиляє голову набік, злегка стискає губи в невдоволеній гримасі, потім акуратно і дбайливо передає мене своєму товаришеві, а сам з впевненою невимушеністю крокує до Хасмієра, зустрічаючи його лють віч-на-віч.

− Ти не маєш права мені наказувати, − карбує вагомо і твердо. – Як і затримувати.

І стільки сили звучить у його спокійному голосі, стільки контрольованої потужної енергії раптово вихором закручується навколо, роблячи фігуру в чорному ще більшою, що в мене волосся дибки підіймається. І так страшно стає, що ці двоє зараз дійсно почнуть силою мірятися, руйнуючи все навколо, як передрікала мені Фарха. Чи не зурочила бува, зараза така?

– Не бійся, лялю. Ніхто тебе у твого чоловіка не забере. Таку ласу крихітку він нізащо більше не проґавить, – тихо повідомляє мені на вухо вишневоокий. Хмикає і ще тихіше додає. − Можеш звати мене Шадом, маленька фуента. Хоча… вишневоокий теж непогано.

Так собі заспокоїв. Але й за те дякую.

А тим часом в очах маліксара починають з'являтися проблиски розуміння та впізнавання. І, здається, своїм висновкам він зовсім не радий. Хто ж цей тип у тюрбані, якщо здатний з такою легкістю осадити місцевого правителя?

− Ну, треба ж, − здивовано тягне Хасмієр. − Не очікував.

– Мене теж у тому, що тут відбувається, багато чого… здивувало, – багатозначно так і з відчутним загрозливим ​​застереженням вимовляє мій «господар». – Пропонуєш обговорити все більш… особистісно?

Маліксар стискає міцно щелепи, граючи жовнами. Звужує очі, переводить погляд на мене, знову оцінює, зважує щось. От явно прораховує, чи варто вплутуватися через мене в конфлікт із несподівано надто сильним противником. Потім переводить погляд на Шада, який тримає мене. Не менш пильний і пронизливий погляд. Наче знайомі риси шукає.

− Гадаю, будь-які обговорення тут дійсно зайві, − нарешті приймає рішення Хасмієр, підіймаючи вгору долоні в примирливому жесті, і зображує ввічливу усмішку, яка абсолютно не відбивається в бездушних холодних очах. − Не приховую, ця норовлива кішечка мене дуже зацікавила, але торг є торг. Настільки гідному супернику поступитися не соромно. Бережи свій скарб.

І він під здивованими поглядами всіх присутніх відступає убік, дозволяючи нам нарешті піти.

− Неодмінно, − багатозначно хмикає мій «господар», і, повернувшись до свого товариша, забирає мене назад.

Як дитину малу, чесне слово. Ще й по спині гладить заспокійливо. З одного боку, це може й приємно, а з іншого… а інший свій бік зараз демонструвати, мабуть, не варто. Саме час витягнути назовні все, що в мені є жіночного та вразливого. На руках у величезного суворого куарда це робити не так уже й складно.

Більше ніхто вітати переможця аукціону не намагається. І ми втрьох нарешті покидаємо цей клятий зал. Двоє куардів, перед якими з побоюванням розступаються всі місцеві «сильні й впливові», і я, як дорогоцінна, точніше коштовна ноша.

Дивитись на свого нового «господаря» мені тепер якось зовсім лячно. Його товариша я теж не бачу, бо він крокує з того боку, де моя голова. І без здатних відвернути увагу факторів тримати себе в руках стає все складніше. Знову повертається нервовий озноб. І очі починає щипати.

А ще чомусь згадується мерзенна пика Кайтана, то скільки болю він міг мені завдати одним лише поглядом. Те, як перетворював на безпомічну ляльку. Стає страшно, бо проклятий работоргівець, судячи з усього, навіть поруч по силі не стояв з тим, хто несе мене зараз у невідомому напрямку.

– Що він із тобою робив? − раптом вривається в мої думки повний крижаної люті голос. І чоловічі руки стискаються навколо мене так сильно, що я злякано здригаюся.

– Хто? – уточнюю обережно, не наважуючись підвести голову.

− Ця гнида, якій залишилося жити лічені години, − низьким грозовим гуркотом проноситься по моїх збуджених нервах відповідь «господаря». – Подивися на мене, Васю.