Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Спостерігаючи, як недовірливо витягуються обличчя Солі та Жозі, і з яким обуреним відторгненням морщиться Рок, почувши це, я розважливо вирішую не казати, що одноплемінниці Ааму навіть Аріда вкрали на розмноження і посадили в клітку. Мовчу і про те, що я пішла його рятувати й мало не вступила до смертельного двобою за свого куарда. Нехай сам розповідає, якщо захоче. Раптом я його цим осоромлю? Не хочеться Аріду репутацію псувати.

Втім, ухилятись від подальшої розповіді й відводити від небезпечної теми Ааму мені не доводиться. З появою чоловіка Соля явно втрачає інтерес до всіх інших, постійно поглядаючи на нього. Ці двоє взагалі немовби притягуються один до одного. Поглядами, тілами, навіть енергією. Це чарівно, цього хочеться собі, і це… лякає. Так... розчинятися у почуттях. Так... довіряти.

Боже, я навіть не думала, що така боягузка.

Сестра, підвівшись, перепрошує, повідомляє, що втомилася і піде відпочивати. Пропонує нам ще посидіти, якщо хочемо, бажає всім добраніч... І, ковзнувши в обійми чоловіка, який від самої появи майже не зводить з неї темного і відверто голодного погляду, разом з ним йде з вітальні. От так от. Сумніваюсь, що вони будуть відпочивати.

– Ааму, ти як? Посидимо ще, чи теж підемо? – кидаю я на дівчинку запитальний погляд.

− Підемо, − знизує вона плечима. − Я втомилася, якщо чесно.

– І я, – хмикаю. – День видався дуже насиченим і багатим на враження.

– Можу собі уявити, – усміхається Жозелін, теж підводячись із крісла. − Сьєри, дуже рада нашому знайомству і вдячна за такий приємний вечір. Вам допомогти знайти ваші кімнати? Чи, може, ще якась допомога потрібна?

– Взаємно, Жозі, – усміхаюся я у відповідь. − Думаю, ми не заблукаємо. Адже так, Ааму?

− Угу, − ховаючи позіхання в долоню, киває руденька.

− Тоді добраніч вам. Якщо щось знадобиться, ви можете завжди викликати прислугу. У ваших покоях сигнальні камертони теж є, – Жозелін киває на той самий пристрій, за допомогою якого нам Соля частування добувала.

На цьому ми й розходимося. Ми з Ааму підіймаємося на другий поверх, до виділених нам кімнат, а Соліна подруга, провівши нас до сходів, йде в протилежне крило.

Варто мені залишитися однією в напівтемряві своєї спальні, я втомлено сідаю на краєчок ліжка. Проводжу долонею по м'якій тканині ковдри.

Дуже приємно усвідомлювати, що зараз я зможу роздягнутися і лягти в чисту, м'яку та зручну постіль. От тільки… мені хотілося б лягати в неї не одній. Якщо вже бути з собою до кінця чесною.

І якщо вже зовсім відверто, то я вже встигла страшенно скучити за Арідом. А він навіть не попрощався. І не з'явився. І не дав знати, коли з'явиться і чи з'явиться. Хіба це не відповідь на моє запитання?

Хоча ні! Мало що в нього могло статися, поки ми були в цій аномальній зоні. Не робитиму поспішних висновків. Буду розумною та розважливою. От.

Але все одно прикро.

Шморгнувши носом, я все-таки приймаюсь роздягатися. Правда з ґудзиками на спині вдається впоратися далеко не відразу. Але мені не хочеться нікого кликати на допомогу, тож так-сяк вивернувшись, я все-таки розстібаю їх сама. А тоді переодягаюся нарешті в приготовану кимось заздалегідь нічну сорочку, залишену для мене на ліжку, і забираюсь під ковдру.

Ну от. Цей довгоочікуваний день відбувся і закінчився. Я у Занагарі. Знайшла сестру.

Що принесе завтрашній – подивимося. Дуже сподіваюся, що дехто все-таки з'явиться. І навіть не тому, що мені до нестями хочеться його побачити. Просто… я ж тільки поговорити відверто зважилася. Можна сказати, приготувалася свої позиції здавати. А він узяв і зник з поля зору. У-у-у, безсовісний куард. Закутавшись мало не з головою в теплу ковдру, я ще якийсь час намагаюся уявити, що повинна сказати Аріду, і що запитати, але моя стомлена свідомість невблаганно провалюється в глибокий сон.

І коли вночі ліжко прогинається під чиєюсь вагою, і до мене притискається велике чоловіче тіло, я, навіть до ладу не прокидаючись, у напівдрімоті обіймаю цього когось, що встиг стати для мене вже вкрай потрібним, влаштовуюся в його обіймах зручніше і з задоволеним видихом засинаю назад.