Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Арід мене у сукні так і не побачив.

Коли ми з дівчатами втрьох спустилися на перший поверх, Солін чоловік повідомив нам, що наша поява в Занагарі, виявляється, не пройшла непоміченою, і Аріда вже терміново викликали додому у вкрай важливих справах, бо тих накопичилося дуже багато за час його відсутності.

І от ні крапельки я не засмутилася. Зовсім-зовсім. Адже знала, що він не простий куард, а обтяжений владою. Звісно, у нього купа обов'язків має бути. І справ, важливих. А він зі мною аномальними зонами тинявся. Просто… міг би хоч попрощатися?

Старанно намагаючись тримати маску спокою, я подякувала Року, коли він стримано оголосив, що ми з Ааму тепер їх з дружиною гості.

А потім з цікавістю спостерігала, як цей суровий куард обійняв Солю, що підійшла до нього і, ніжно поцілувавши, перепросив, що змушений порушити свою обіцянку провести цей день з нею. Бо має відлучитися у справах. Теж дуже термінових та важливих.

− Звичайно, я все розумію, − зітхає засмучено моя сестра, притискаючись до чоловікових грудей. − Не переймайся. Ми чудово проведемо час у дівчачій компанії. Можна я ще Жозі в тебе вкраду? Мені буде потрібна її допомога.

− Мені вже час шукати собі іншого помічника, а Жозелін повністю віддати у твоє розпорядження, − хмикає Рок. – Я відправлю її до тебе. Все, крихітко, мені час іти.

− Хто така Жозі? − з цікавістю питаю я у задумливої ​​сестри, коли за її пов’язаним зачиняються двері. Ми залишилися втрьох у затишній вітальні, де чоловіки, за ідеєю, і мали нас чекати.

− Особиста помічниця Рока. І моя подруга, – усміхається сестра. − Дівчата, ви голодні?

– Я ні. А от Ааму, мабуть, треба поїсти. Вона Аріду допомагала портал будувати, – киваю я на застиглу біля великого вікна дівчинку. Здається, маленьку амазонку дуже вразив вигляд припорошеного снігом саду. Он як дивиться захоплено.

Почувши своє ім'я, вона неохоче відриває погляд від пейзажу за вікном, що так відрізняється від звичних їй, і обертається до нас.

− Я б поїла, − зізнається ніяково.

Задоволено кивнувши, Соля підходить до невеликого столика, єдиним предметом на якому є драбинка з камертонів на підставці, і стукає паличкою по одному з них.

− Я велю накрити тут. Не хочеться до їдальні. Вася, а нам із тобою, попрошу подати чаю із солодощами. Ти ж не проти? Думаю, Жозі до нас теж приєднається. І Ааму, коли поїсть, − сестра підбадьорливо посміхається дівчинці.

− "Велю"? – зі здивованою усмішкою, здіймаю я брови. − Ми з тобою місяць з лишком не бачилися, а здається, ніби вічність. Ти так змінилася, сестричко. Стала справжньою… леді, мабуть.

– Сьєрою, якщо вже на те пішло, – хмикає Соля. – Дружиною адаміра та господинею у його домі. Домах, точніше. Сама досі у шоці. Доводиться відповідати статусу. Вчитися та пристосовуватися. Але мені подобається радувати чоловіка, подобається відчувати, що він задоволений і пишається мною.

Вона говорить про це з таким умиротворенням, що сумніватися навіть не доводиться. Здається, Соля справді знайшла себе і своє місце у житті. А я мимоволі замислююсь, чи підійде таке життя мені?

Незабаром у вітальні з'являється вже знайомий нам Дварт, вислуховує побажання господині й виходить. Щоб хвилин за десять, не більше, з'явилися служниці з тацями та накрили для нас столик біля вікна. І поки Ааму втамовує голод, прислухаючись до нашої розмови, Соля нарешті розповідає мені про те, що сталося з нею насправді. І про зустріч із незнайомцем у клубі, і як опинилася з ним в одному ліжку проти своєї волі. Про те, що до порталу в цей світ її притягла власна ще не народжена дитина, помираючи від енергетичного виснаження без батьківського підживлення і витягаючи всі сили з матері. А потім з трохи іронічною, але разом з тим мрійливою усмішкою вона згадує, як її знайшов у лісі моторошний і страшенний куард, здивувався знахідці, але швидко оцінив свою вигоду і вирішив залишити собі.

Цей момент ми з Ааму слухаємо з однаковими витягнутими обличчями.

− І тебе це не бентежить? Що він узяв та все за тебе вирішив? – скептично цікавлюся я.

− Ну-у-у-у, я далеко не відразу дізналася, які у Рока на мене плани. А потім… Він був дуже переконливий, – лукаво мружиться Соля.

Більше вона нічого не встигає додати, бо з'являється та сама Жозелін, яка помічниця та подруга. І знову починаються вітання, знайомства та розпитування.

Красива стримана куарда спочатку здається мені трохи холодною і... манірною, напевно, але в міру спілкування виявляється, що насправді вона дуже приємна і цікава. А ще підкуповує якась майже святобливість, з якою вона ставиться до моєї Солі. Це відчувається в емоціях, читається в очах та в тому, як вони спілкуються. І відразу стає зрозуміло, що їх пов'язує щось дуже важливе, і в цій молодій жінці моя сестра знайшла справді віддану подругу та союзницю.

Мене навіть ревнощі трохи розбирають. Тепер я відразу просікаю цю свою емоцію.

Загалом наш дівич-вечір затягнувся майже до ночі.

Спочатку, ми всі разом обговорили й вирішили, що потрібно купити Ааму, для якої одяг, куплений Солею для мене, виявився трохи завеликим. І Жозелін обіцяла, що вже завтра до обіду все буде доставлено.

А потім випивши безмірну кількість різних чаїв та соків, заївши все це солодощами, а, коли зголодніли, то й усілякими смачними закусками, ми обговорили, здається все на світі. І Соліне потрапляння в інший світ, і моє. І те, що моя сестра серйозно зайнялася живописом, про що завжди мріяла, і планує тепер відкрити власну галерею за повної підтримки чоловіка. І те, що Жозі, виявляється, теж вагітна.

Ааму, піддавшись на наші розпитування, розповіла про своє поселення, і про те, як там виховують дівчаток. І про себе теж дещо розказала, переставши нарешті почуватися ніяково в присутності Солі. Виявилося, що сука Венона була її зведеною тіткою по матері.

Чоловік Солі з'являється у вітальні, якраз у той момент, коли маленька амазонка у яскравих барвах описує нам, як живуть у поселенні чоловіки, і що за тих, у кого особливо смачна та більш-менш сильна енергія, жінки навіть бої влаштовують.