Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Ще ніколи контраст між похідними умовами та цивілізацією не був для мене настільки разючим. Хоча воно насправді не дивно. Раніше я до нас з Солею додому поверталася. І перед тим, як опинитися в рідній і до найменших подробиць знайомій квартирі, мені спочатку треба було дістатися до неї, в нормальний людський спосіб.

А тут крок у портал, і я вже в замку. Цілком собі справжньому. І живе тут моя сестра, що дуже відчутно змінилася за час нашої розлуки, зі своїм моторошним чоловіком куардом. А мені разом із розкішною гостьовою кімнатою у волошкових тонах пропонують ще й допомогу послужливої та мовчазної покоївки у форменій сукні. І все це після летючих островів, червоних скель, енергетичних бурь та амазонок. Тут можна щипати себе за все підряд, перевіряючи прокинусь, чи ні.

Перший порив відмовитися від послуг служниці я вдало долаю, вирішивши для початку попросити цю Наріну, як представив її Дварт, показати мені, як користуватися ванною кімнатою і де можна взяти рушник з халатом. Виконавча і дуже ввічлива куарда мені не тільки все розповідає і показує, але й встигає при цьому невимушено приготувати для мене ванну з ароматними маслами та ніжною піною, попросивши віддати їй брудний одяг, щоб віднести його до пральні.

Тихий стукіт і Соліне «Можна?» застає мене в цій самій ванні.

− Заходь, якщо одна, − кричу їй, натягуючи на себе більше піни.

– Одна, звісно. Чи треба було когось із собою привести? − Соля безшумно прочинивши двері, прослизає в приміщення, і закриває їх назад. Ще й замок засуває, забезпечуючи нам повне усамітнення. І тільки після цього обертається до мене, знову дивлячись зі сльозами на очах. – Боже, ти справді тут. Я справді тебе бачу.

У мене самої теж починає в носі щипати. Зараз знову розревуся. Це справа заразна.

− Ну ти чого рюмсаєш? − хмикаю я ніяково, шморгаючи носом. − Тебе цей твій коханий і моторошний кривдить, так? Так нас тепер двоє, розберемося.

− Дурненька. Хіба був би він коханим, якби кривдив? – пирхає Соля, але плакати все-таки перестає. Підходить до мене, сідає на широкий борт ванни, не звертаючи уваги на те, що спідниця її сукні відразу темніє від вологи.

І ми завмираємо так, жадібно розглядаючи одна одну. Боже, як я сумувала за нею.

− Ти шикарно виглядаєш, знаєш це? − повідомляю сестрі тихо, схиливши голову набік.

Адже й справді розкішно. У смарагдовій сукні, прикрашеній стильною вишивкою, зі зібраним у хитромудру косу волоссям, зі здоровим рум'янцем на щоках і щасливими очима, вона ніби вся світиться зсередини.

– Дякую, – Соля посміхається, підбирає долонею жменю піни й кладе мені її на голову. – Ти також нічогенька така. Худа, щоправда, стала. І засмагла дуже.

− Ще б пак. Бачила б ти, куди нас з Арідом закинуло. Ми два дні під палючим сонцем плелися, по летючих островах стрибали й біля вогнищ ночували, − на моїх губах сама собою з'являється широка посмішка. Адже класна подорож вийшла. І головне, що все добре скінчилося.

− Ти розкажеш, як потрапила в Ільмондар? − нахмуривши тонкі брови, цікавиться сестра через пару секунд.

– А що тобі… чоловік казав? − обережно уточнюю я, наливши в долоню шампуню з блакитної скляної пляшечки й приймаючись намилювати волосся. Не сидіти ж тут вічно.

− І ти туди ж, га? – обурено зітхає Соля. – Я вагітна, а не хвора. І хочу знати правду про те, що сталося з моєю молодшою ​​сестрою за той час, що ми не бачилися. Тож вистачить вже тут секрети розводити.

– Ага. А мене потім твій пов’язаний не придушить тихцем за те, що змусила його безцінний скарб хвилюватися? − виривається у мене іронічний смішок.

І хоча я кажу це жартома, але насправді чудово розумію, що такий варіант цілком можливий. Соля відкриває рота, щоб заперечити, але під моїм виразним поглядом закриває його назад. Отож-бо.

А поки вона обмірковує відповідь, я ретельно промиваю волосся. І тягнуся за мочалкою.

– Не придушить, – чую нарешті впевнене. – Я не допущу цього. І взагалі набагато менше хвилюватимуся, знаючи правду, ніж накручуючи себе від невідомості й вигадуючи всякі жахи.

Ну тут я її розумію. Сама божеволіла, не знаючи, що з нею. І в голові малювалися найстрашніші варіанти.

– Добре, – здаюся я. – Тим паче, що нічого особливо страшного зі мною не сталося. Відбулася переляком, можна сказати.

− Дай вгадаю, ти шукала мене, а знайшла неприємності на свою голову? – заплющується винувато Соля.

− Гей, а ну припиняй нервувати! − штрикаю її пальцем у стегно. Ляпнула б водою, та сукню шкода мочити. − Ти обіцяла. Інакше нічого не розповім.

− Все, все. Не нервуюсь, – весело сміється Соля. Я давно її такою не бачила. Може цей Рок справді не такий поганий? − Та кажи вже. Я вгадала?

– Ну загалом, так, – киваю згідно. − Той клуб, у якому ти зустріла... біологічного батька своєї дитини, виявилося, що він належав куарду. А той мав такий собі бізнес – постачати в Ільмондар земних дівчат. Бажано фуент, як ми з тобою. Ось він мене і помітив.

– Тебе схопили? – з жахом уточнює сестра.

− Ну так. Схопили. За допомогою якогось хитрого браслета переправили через портал у цей світ. Пояснили у чому моя цінність для куардів. І цілий місяць тримали в золотій клітці, готуючи до того, що мене купить якийсь товстосум. Але я цей час витратила з користю, розвідуючи всю можливу інформацію про Ільмондар, куардів, їх здібності. І вибудовуючи грандіозний план втечі.

– Кошмар, – видихає Соля. – І що… тебе продавали?

− Ага, − щосили зображую я безтурботність. − Майже як в Анжеліці. Пам'ятаєш цей фільм? Мама любила. Тільки роздягатися не змушували, їм моєї енергії було достатньо. Купив мене найгрізніший із присутніх товстосумів, яким виявився Арід. Я була трохи не в собі від нервів, коли він мене звідти забрав, і майже одразу заснула. Посланий тобою рятівник не одразу пояснив, що насправді рятівник, а не справжній господар. Я відплатила йому тим, що реалізувала свій геніальний план втечі. Аріду довелося мене ловити. Ну й ось… в результаті ми дісталися до Занагара значно пізніше, ніж могли б, – винувато знизую плечима, закінчуючи короткий переказ всіх тих бід, що сталися зі мною. І чого це Соля дивиться на мене так недовірливо?