Остання із роду Віндор - Надія Філіпська

– Куди ми йдемо? – я помітила, що альтанка залишилася позаду, а оскільки я зовсім не знала парк, то почала нервувати.

– Є тут одне гарне місце, тобі сподобається, – пообіцяв дракон.

– Що ж ходімо, – раніше я все рівно правди не дізнаюся.

Ми проходили повз вузькі алеї заходячи все глибше і глибше у парк. Я вже втратила всі орієнтири, адже тут навіть не видно було замку Академії. Що ж Аріє, схоже ти втрапила у халепу. І зважаючи на те, що Ріеро дракон з майже безмежним магічним потенціалом, а у тебе магії як кіт наплакав, то шанси у тебе мізерні.

Дерева вже втратили свій стрій і росли хаотично, нагадуючи швидше ліс, аніж парк. Тут не було доглянутих доріжок, і навіть світло місяця залишилося десь там позаду.

– Ще трохи, – заспокоїв дракон.

І справді, через деякий час дерева розступилися, і нам відкрився дивовижний вид на лісове озеро. В тому що це не парк, сумнівів у мене не було. Над озером висіла повня місяця, висвітлюючи на водяній гладі місячну доріжку. На березі росли невеличкі кущі над якими зграями парили світлячки.

– Як гарно! – краса яка мені відкрилася просто заворожувала.

– Ти змерзла, – сказав дракон і накинув мені на плечі свою куртку.

Я відволіклася від краєвиду і поглянула дракону в очі. Не потрібно забувати чому я тут.