В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Демон похмуро примружується, схиляючи голову набік. І раптом піднімає вільну руку до мого обличчя.

Зойкнувши від жаху, я сіпаюся з його хватки, закриваючись руками, як тільки можу. Богиня пресвітла, захисти дурепу. Якщо переживу гнів нового мучителя, більше ніколи рота в присутності чоловіка навіть не відкрию. Тінню зроблюся, аби лиш мене не помічав ніхто. Аби не чіпав...

Але замість удару, я несподівано відчуваю, як до щоки торкаються шорсткі пальці… витираючи мої сльози.

− Він бив тебе? – чую голос, що пробирає до дрожу.

Навіщо йому це? Щоб знати, як краще з мене знущатися?

– Відповідай мені, – гарчить низько. Струшуючи. Не сильно, але мені цього достатньо, щоб все всередині зайшлося від нової хвилі паніки.

− Так, − схлипую від сорому і розпачу.

– Як?! Говори!

– Кулаками, батогом, палицею, різками, ногами, чим під руку попадеться, якщо надто сильно завинила, – вже вголос плачучи, зізнаюся у всьому демонові, майже нічого не бачачи за пеленою сліз. Але щось усередині змушує мене поцікавитись із гіркотою у того, хто обіцяв не ображати: − Наскільки перед вами я завинила? Вибирайте, що вам більше подобається.

Між нами знову запановує мовчанка. Тяжка така. Наповнена гнівом і пітьмою. Порушена лише моїм частим хрипким диханням.

− Ні наскільки, дурненька. Подивися на мене, – згодом велить твердо демон. Підкреслено спокійно.

Покарання ще немає. І я змушую себе підняти очі. Зустрітися з його уважним важким поглядом, в якому шаленіє пітьма.

– Чому ти злякалася мене?

Він знущається?

− Тому що ви страшний, − кидаю, перш ніж встигаю зупинити себе.

Це, напевно, дуже безглуздо, і, напевно, принесе мені нові проблеми, але я відчуваю, як те, що трапилося, ніби зруйнувало ще одну з вбитих у мою свідомість рамок, які до цього допомагали стримувати емоції, що часом рвуться зсередини. Чи може… я просто втомилася боятися. Усьому є межа. І страху також. Ну, що він мені зробить такого, що я вже не пережила?

− Страшний? – несподівано хмикає чоловік. − От і намагайся після цього причарувати дівчину. Ти поранила мене в самісіньке серце. Ніжне зайченя вчиться кусатися, еге ж?

− Що… ні! – мотаю головою.

− Я, напевно, дуже сильно ображав тебе ці два дні, якщо ти злякалася рукоприкладства з мого боку.

− Ні… я…

− І показав себе страшним жорстоким покидьком, якому приносять задоволення чужі страждання, − підсумовує він похмуро. І з відверто показною образою додає: − І чим безневинніша моя жертва, тим сильніше я над нею знущаюся, так?

– Ні. Все не так. Я не це мала на увазі, − спалахую, мимоволі починаючи відчувати сором перед тим, хто стільки разів мене захищав. Хто наказав своїм воякам охороняти і мене, і покоївок Торі від людей Танрагоса.

– А що ти мала на увазі? – примружується демон.

− Ви налякали мене, − зізнаюся, роблячи судомний вдих. − Там біля дормеза. Змусили відчути себе беззахисною. І потім… ви розлютилися на мене за те, що я… ухилилася від вашої руки. І за те, що образилася, як вам здалося.

− Мені не здалося. Я не ідеальний. Можу помилятися. Ти маєш право гніватися, якщо я тобі дошкулив. Але я вже сказав, що ти тепер під моїм захистом. Обіцяв, що тебе ніхто не скривдить, – скрипнувши зубами, нагадує його демонічність. – Це й мене стосується. Я не б'ю жінок. І не ґвалтую. Крихітко... − Він важко зітхає, і нарешті ставить мене на ноги.

Але замість того, щоб відпустити, бере моє обличчя в долоні, дивлячись мені у вічі. Гладить великими пальцями вилиці.

− З чого ти взагалі взяла, що я розлютився саме на тебе? Не заперечуватиму, що твій страх мені справді неприємний. Я хочу від тебе зовсім інших почуттів. Я хочу, щоб ти нікого не боялася. Але я розумію, що в тебе є причини для страху. І вся моя злість спрямована не на тебе. 

− Звідки мені це знати? – шепочу розгублено, захоплена зненацька його діями. Його несподіваною відвертістю і ніжністю. – Все… що я бачила від чоловіків, це примус, біль та багато приниження. Ви справді не ображали мене. Захищали. Але... одного разу мене вже захистив чоловік. Сховав від небезпечного світу, як він казав. Щоб замкнути й всеосяжно володіти мною. Він спочатку теж був лагідний, поки... не взяв повну владу наді мною. Навіть стверджував, що кохає. Дарував мені подарунки. І вимагав моєї любові та повної покірності у відповідь. Взяв мене силоміць. Брав так постійно. А потім став постійно бити, бо покохати його я так і не змогла.

– Скажи мені, хто він, – демон схиляється до мого обличчя. Його пітьма відчувається всюди. Оточує мене. Обплітає своїми лагідними, але й вимогливими тенетами. – Скажи. І я уб'ю його для тебе.

Від цієї обіцянки дрож бере. І не вірити не виходить. Я ловлю себе на тому, що у глибині душі мені дуже хочеться погодитись. Хочеться, щоби хтось покарав Танрагоса за всі його злочини. За те, що той вчинив зі мною. Але я не готова бути настільки у боргу перед цим демоном. Я не готова платити за помсту своєю свободою. Якою б солодкою ця помста не була.

– Ні. Він залишився в минулому, до якого я не хочу повертатися, – стомлено хитаю я головою.

− Від якого ти біжиш світ за очі? – скептично здіймає брови чоловік.

– Навіть якщо так, це мій вибір, – кажу я тихо.

− Така рішуча крихітка, − схвально всміхається демон, несподівано притискаючись своїм чолом до мого. – Я поважаю твій вибір. Але хочу попередити, що докладу всіх зусиль, щоб ти зробила інший. Переконуватиму тебе ніжно і ласкаво, як ти того заслуговуєш.

− Навіщо вам це? – вже вкотре питаю я. Сподіваючись все-таки зрозуміти, що він замовчує.

– Ти знаєш, – чоловічі долоні опускаються на мої плечі, і ковзають униз по безвільно опущених руках. І печать на моєму передпліччі відгукується на його дотик теплою пульсацією. − Я хочу тебе. Моя темрява хоче тебе. Ти ж відчуваєш цей зв'язок. Відчуваєш, що мені можна довіритись. Але боїшся. Дозволь забрати твої страхи, моє цукрове зайченя.