Остання із роду Віндор - Надія Філіпська
«А тепер відійди», – строго звелів Урос, коли залишився останній компонент – пил чорного кристалу.
– Але ж зілля ще не готове!
«Не готове. Але ти його не будеш доробляти».
– Урос, що відбувається, я не розумію?
«Відійди якнайдалі до дверей, і зачекай там», – звелів хранитель.
Зібравши останні сили, я таки пішла до дверей, витрачаючи на кожний крок неймовірні зусилля. Обперлася об стіну, і стала чекати пояснень.
«Пил чорного кристалу, досить цікавий інгредієнт. Крім того, що він досить рідкісний, він ще й надзвичайно небезпечний. Це, як ти розумієш, нежива матерія. І коли вона починає реагувати з іншими компонентами, ця матерія висмоктує з навколишнього простору все живе».
Я з жахом дивилася на Уроса.
– Як же тоді використовувати цей інгредієнт? І хто ним користується у наш час?
«Некроманти. Їм не страшні еманації смерті, тому вони досить часто практикують зілля на основі пилу чорного кристалу».
– Некроманти? – в голові миттю прояснилося, і я була здивована, здогадкою, яка осяяла мене. – Урос, ти казав, що я забула все не через слину трипатонів. Було щось інше. Скажи, це Невіш напоїв мене своїм зіллям, щоб я все забула?
«Ти згадаєш. Тільки-но ми приготуємо зілля. Ти обов’язково все згадаєш», – Урос співчутливо подивився на мене.
– То слина трипатонів тут взагалі ні до чого?
«Вона теж впливає на пам’ять, але не так сильно».
– Ур, і як мені з цього кутка готувати зілля? – я ще не до кінця зрозуміла задум Хранителя.
«Ніяк. Пил у казан додам я».
– Для тебе це не небезпечно?
«Арішка, я ж і так дух, що мені буде».
І одразу ж кіт, у вигляді якого завжди з’являвся дух, з напівпрозорого став видимим і матеріальним. Він обережно підняв лапками склянку з пилом чорного кристалу і всипав його у казан. Тієї ж миті над казаном з’явилася їдучо-зелена хмара, яка заполонила весь куток відведений під лабораторію. Коли хмара розвіялася, Ура на столі вже не було.
– Ур! – стурбовано позвала духа. – УРОС!
«Арішка, не кричи. Тут я. Ох! Я вже і забув, як це боляче розвтілюватися», – пожалівся дух.
– Я рада, що з тобою все в порядку.
«А що зі мною буде? Підходь ближче, вже можна».
Зілля стало блідо-рожевого кольору, як і мало бути.
«Розливай зілля, і відпочивати. А то дракон вже хвилюється під дверима».
«Чого б це йому хвилюватися?» – запитала подумки, згадавши, про його хороший слух.
«Ти тут вже півдня копаєшся!» – дорікнув Хранитель.
«Якби я впевнено трималася на ногах, то справилася б швидше, а я і кроку ступити не можу, через цю слабкість», – пожалілася, розливаючи зілля по флакончикам.
«Сама винна. Треба було довіритися дракону», – припечатав Ур.
«Коли їх можна використовувати?» – я проігнорувала слова Ура про дракона.
«Зілля пошуку має настоятися не менше дванадцяти годин. А зілля пам’яті вип’єш завтра вранці!»
«Дякую Урос. За все».
Залишивши зілля на столі я вийшла з кабінету.
__________________________________
Продублюю ілюстрації з блогу (можливо хто не бачив). Куточок у кабінеті відведений під лабораторію, для виготовлення зіль.
