В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
У візку витає дуже неприємний запах. Схоже, Хефі погано було всю дорогу, хоч слідів її недуги тепер і непомітно. Дівчата, певно, вже все прибрали. Тільки провітрити не встигли.
Сама бідолаха згорнулася калачиком на сидінні, але почувши звук відчинених дверей, злякано здригається і з тихим зойком забивається в куток.
− Це я. Не лякайся, – велю пошепки.
– Пані Мар? − Хефі округляє заплакані очі. – Вибачте… я просто…
– Знаю.
Дуже добре знаю. Те, як оселяється і вкорінюється в душі страх, як тьмяніють барви, і світ довкола наповнюється монстрами.
– Я поїду з тобою. І спробую допомогти, – повідомляю тихо, сідаючи на протилежне сидіння, поклавши тут же свою торбинку.
Мартан, кілька секунд поспостерігавши за нами, зачиняє дверцята, відсікаючи від зовнішнього світу з усіма його загрозами.
− Її високість сильно сердиться? – жалібно схлипує Хефі.
− Не сердиться. Це вона сказала мені їхати з тобою і постаратися вилікувати, − намагаюся я заспокоїти бідолашну.
– Принцеса мене прожене тепер, – у хрипкому голосі юної покоївки дзвенить справжній відчай. – Я… я не змогла вийти… побачила його… і не змогла. Мене знудило. Оддет накричала, погрожувала, що пожаліється на мене її високості.
Дівчина затискає рота долонею, здригаючись у риданнях. І моє серце розривається від болю за неї. І від роздратування на іншу. Дурепа байдужа. Вона так само могла бути на місці Хефі вчора, якби перед тим не помінялася з нею. То невже важко допомогти?
– Не вижене тебе принцеса, – хитаю головою. − Я допоможу тобі. І вже ввечері ти зможеш вправно виконувати свої обов'язки. Не гірше, ніж Оддет. Тільки постарайся більше не плакати. Від цього тобі стає гірше. Дозволь мені подивитися, що з тобою.
Хефі, ще пару разів судомно схлипує, але все ж таки бере себе в руки, дивлячись на мене з надією і шанобливістю.
− Що мені робити?
− Сядь навпроти, − киваю перед собою.
Дівчина відразу слухняно пересувається на вказане місце. Я подаюся до неї, вдивляючись в обличчя. Пов'язка зараз дуже заважає, але я ніяк не можу собі дозволити зняти її.
У дівчинки бліда, як віск, шкіра. Темні кола під затуманеними очима. Вологе на вигляд волосся. Обережно, намагаючись не налякати, тягнусь долонями до її голови.
Я майже порожня зараз. Але навіть без своєї сили я все одно маг життя. І я відчуваю, як їй погано, відчуваю її біль і безпомилково знаходжу пальцями величезну ґулю на потилиці.
Хефі болісно сіпається, але завмирає, міцно замружившись. Правильно, не дивись краще. Так і питань буде менше.
Гепнув її об стіну, погань така. І щока опухла… від ляпаса. Горло трохи пошкоджено. Але це не страшно. Тих краплинок магії, що є в мені зараз, достатньо, щоб трохи вгамувати її страждання, заспокоїти нерви й струшений мозок, прибрати нудоту. Зовсім трохи. Моє втручання не має бути відчутним для сторонніх.
І мені, здається, дійсно, треба сходити у ліс за травами. Якщо привал достатньо довгий і на це є час.
− Ляж, полеж. І нічого не бійся. Я скоро повернуся, зроблю для тебе ліки, − гладжу скуйовджене волосся дівчини.
− Дякую, пані Мар, − підіймає вона на мене заплакані очі.
− Тс-с-с. Не варто, я ще нічого не зробила, − відпускаю її й прикладаю палець до губ.
Повертаюся до зачинених дверцят.
На моє полегшення, приставлений до мене Мартан, нікуди не подівся. І як тільки я показуюся в отворі, відразу ж підходить, щоб допомогти. Поборовши звичне бажання відсахнутися, змушую себе знову спертися на простягнуту руку і спускаюся на землю.
– Куди тепер, пані Мар? В ліс?
− Якщо можна, − киваю, прислухаючись до свого чуття і спостерігаючи за цим демоном.
Іти самій у ліс я точно не ризикну. Чи варто ризикувати, йдучи з ним? Не знаю. Але й не спробувати допомогти Хефі я також не можу.
— Можна, якщо швидко, — окидає мене Мартан. − Що з дівчиною?
− Нудить сильно. Головою вдарили об стіну, – кажу тихо. − Потрібно заспокійливий відвар зробити. Це не довго.
Я знаю багато трав, які можуть їй допомогти. І більшість зовсім нерідкісні, тож мають рости в дубовому гаю.
– Вам допомогти з пошуком? – здіймає брову Мартан, виразно дивлячись на мою пов'язку.
– Ні, я сама знайду, – хитаю головою, повертаючись до лісу.
– Тоді йдіть. Я за вами.
Від того, що за мною так старанно наглядають, я почуваюся дуже дивно. Незручно і неспокійно. Мені незвично. Мене напружує присутність поряд чоловіка, стороннього, незнайомого, небезпечного, чоловіка, який поводиться зі мною рівно і чемно, питає моєї думки та без невдоволення виконує прохання. Нехай це все і за наказом. Але все одно дивно.
Просто… я не відчуваю від цього червоноволосого демона ніякої загрози для себе і, що найбільше мене заспокоює, ні краплі чоловічого інтересу. Зараз, коли мені не застилає очі паніка, я виразно це усвідомлюю. За мною спостерігають, вивчають, як щось незрозуміле та цікаве, але не бажають. Від цього навіть дихати стає легше. Хоч і зовсім не ясно, як поводитися.
Як же я вдячна Торі за те, що вона придумала це маскування. Бути страшною, виявляється, таке благо.
Ліс зустрічає мене пружним мохом під ногами, шелестом густих крон над головою і пташиним співом, безліччю запахів і подихом вітру, що ніжно торкається обличчя.
Я так люблю ліс. І так давно в ньому не бувала.
Відколи стала бранкою в золотій клітці монстра. І якщо вчора, під час привалу все, про що я могла думати, це як знайти кущі якомога густіше, та сховатися якомога краще, кваплячись і прислухаючись до найменшого шарудіння, то зараз, відкрившись, відпустивши себе трохи, щоб знайти бажане, я не можу не впиватись цією красою навколо. Гармонією.
Може, оселитися десь відлюдницею? Збирати трави, лікувати людей, як відьма-знахарка... Це, мабуть, було б чудово. Адже я можу. Лише страх треба подолати. І навчитися захищати себе.
Вловивши в повітрі потрібний мені пряний аромат, я без вагань повертаю в той бік, звідки він відчувається. Демон мовчки слідує за мною, тримаючись за кілька кроків позаду.
