В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
***
Ми провели на ярмарку не одну годину. Дивилися разом із городянами виставу вуличного театру, бродили, тримаючись за руки, між торговими наметами і ятками. Брати накупили нам усіляких нехитрих, але смачних частувань і солодощів, пригостили пряними гарячими напоями з підігрітого вина та спецій.
А в одній ятці Аєдан навіть угледів їстівні фігурки тварин, випечених з повітряного здобного тіста та облитих різнобарвною глазур'ю. І серед цього добра раптом знайшовся зайчик. Білий. Присипаний цукровою пудрою.
Треба було бачити, з якою задоволеною хлопчачою посмішкою король Раграста купував собі цього цукрового вуханя, щоб демонстративно з'їсти потім біля фонтану, де ми присіли відпочити й перекусити.
Адлар відкрито сміявся. Торі в його обіймах теж хихотіла, надкушуючи крильця свого журавля. Та і я сама не змогла стриматися від збентеженої, але широкої та щирої усмішки. І під смішливим поглядом свого демона відкусила пишний закручений хвіст облитого шоколадом кота.
Чому при цьому в Аєдана очі так спалахнули у відповідь, навіть не уявляю.
Кілька разів я ловила себе на не дуже приємному відчутті, ніби за мною хтось спостерігає. Але поглядав на нашу компанію багато хто, і я змусила себе від цього почуття відмахнутися. Зробленого вже не повернеш. Якщо мене впізнає хтось, то так тому й бути. Це все одно рано чи пізно станеться. Королева Аделхея офіційно мертва. А я вже далеко не те забите і зламане страхом створіння, що стрімголов тікало з Аделхея. І навіть якщо Танрагос мене знайде, мені хочеться вірити, що я тепер зможу йому протистояти.
Незабаром брати знову посадили нас з Торі на коней. Щоправда, самі сідати в сідла не стали, і повели своїх жеребців за повіддя.
– Ми повертаємось до палацу? − запитала моя подруга, оглядаючись на всі боки.
– Ні. Ми їдемо за місто. Там є одне дуже гарне місце, – з усмішкою розповів Адлар.
А я в цей момент знову відчула на собі уважний погляд.
Але озирнувшись, нікого не помітила.
