В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

До обіцяного красивого місця їхати виявилося не так вже й довго. Що зовсім не дивно, адже одразу ж за воротами міста – північними, а не східними, через які прибув наш кортеж – брати переглянулися, я гостро відчула, як здійнялися навколо нас магічні потоки, а коли моргнула, виявилося, що наші коні вже бредуть кам'янистою дорогою в якомусь лісі, а міста за спиною більше взагалі не видно.

− То ви теж просторові маги? − ошелешено повертаюся я в руках Аєдана і заглядаю йому в обличчя.

– Так. Це мамина спадщина, – киває він зі смішками в очах. − Хоч Рагри й народжувалися завжди чистокровними демонами, але при змішаних шлюбах, дітям іноді діставалися і здібності по материнській лінії. У нашій крові дуже багато чого намішано.

− Якщо так, страшно навіть уявити, які вміння ви ще можете продемонструвати, − тягне Торі, кокетливо погладжуючи руку Адлара.

− Я тобі обов'язково всі свої вміння покажу, лисичко. Обіцяю, тобі сподобається, − вуркоче їй на вухо принц, змушуючи мою подружку спалахнути ніяковим рум'янцем. Схиляється до її обличчя, гладячи червону щоку.

Торі теж охоче подається до нього, закидаючи голову.

І яка дивина, вони знову беруться цілуватися. Так, ніби насититися один одним не можуть.

І як тільки з коня не бояться впасти?

Відвернувшись, я притуляюсь до грудей Аєдана, з насолодою слухаючи мірний стукіт його серця. Він у відповідь стискає мене сильніше, цілує в маківку, і в моєму серці знову щемить від ніжності до цього демона. Може, я й не можу поки що так вільно виявляти свої почуття та бажання, як Торі, але моя душа вже співає лише для одного єдиного чоловіка. І те, чого так хочеться, вже не здається мені нездійсненним.

Обійнявши його за талію, вдихаю на повні груди лісове повітря. У ньому крім запаху листя, трав, моху та хвої, відчувається свіжий легкий бриз. І десь попереду гуркотить вода. Дуже характерно.

– Ми їдемо до водоспаду? − запитую у свого демона.

– Так. Він називається Сутінковим, і у нас існує про нього дуже багато красивих легенд. Вважається, що ті закохані, які поцілуються в гроті в променях сонця, що опускається за обрій, проживуть разом довге та щасливе життя.

Закохані? Він... він і про нас говорить? Чи тільки про Торі з Адларом?

Підняти знову голову, щоб подивитися на Аєдана, я не наважуюсь. Але всередині щось солодко млоїть від бентежної та боязкої надії. Може… може, й ми закохані? Обманювати себе, що це мені досі не потрібно, вже дуже складно.

Сутінковий водоспад дійсно виявляється неймовірно, невимовно красивим. Ми виїжджаємо до невеликого озера, в яке він впадає, і брати зупиняють коней, щоби дозволити нам з Торі помилуватися на всю цю красу з висоти.

Вкриті малахітово-зеленим мохом валуни, синя гладь озера, густий ліс навколо, квітучі чагарники, повітряно-білі потоки води, що падають у водобій та на каміння і розбиваються на міріади бризок. І вся ця пишнота залита золотаво-рожевим світлом призахідного сонця.

− Це чарівно, − видихає Торі, а я тільки й можу, що кивнути згідно, всім серцем вбираючи красу цього місця і цієї миті.

Першими до води по пологій кам'янистій стежці спускаються Адлар і Торі, потім пускає коня слідом за ними й Аєдан. Коли ми опиняємось на березі, принц уже знімає мою подругу з коня.

− Ходімо, − тягне він її за собою до величезних валунів, між якими видніється вузька стежка.

Торі з радісним сміхом біжить за ним, а за кілька кроків принц і зовсім підхоплює її на руки, несучи до грота, що темніє за стіною води.

Аєдан спішується, знімає з коня мене. Ставить на землю, притискаючи до себе. І дивиться так вичікувально, уважно, ніби намагається прочитати мої думки. Немов шукає щось.

− Ходімо? − запитує, переплітаючи наші пальці.

І теж веде до валунів. Я роблю крок, ще один, а потім мене несподівано знову накриває тим самим гнітючим відчуттям, що і в місті. Спіткнувшись, я упираюся ногами й тягну свого демона за руку назад, зупиняючи.

− Аєдане, стривай, − прошу благально.

Він завмирає, кам’яніючи. І лише за секунду повільно обертається до мене. Побачивши його потемніле обличчя, я забуваю навіть про те, що відчула і що хотіла йому сказати. Що… що відбувається? Чому він так дивиться?

Але ні спитати, ні сказати я нічого не встигаю. Аєдан різко повертає голову у бік лісу. І злісно вискалюється.

— Досить ховатись, як отруйна змія, Кахін! – гарчить розлючено. − Навіщо притяглася за нами? Думаєш, я не помітив тебе на ярмарку?

Я вражено видихаю. То це вона за нами стежила там у місті? І Аєдан знав?

− Мені треба поговорити з Міною, − лунає скрипучий і нескінченно стомлений голос старої відьми. І вона сама виступає із-за дерев. – Я маю показати їй…

− Біса лисого ти до неї наблизишся, − гарикає мій демон, вмить засовуючи мене собі за спину.

− Ти ризикнеш її безпекою, аби лиш зі мною поквитатися? − глузливо вишкірюється віщунка. Але я бачу, що в її очах хлюпочеться безмежна туга.

І моє серце тривожно стискається у відповідь. Ми дивимося одна на одну. І щось непереборно тягне мене до старої самотньої мандрівниці, яка втратила все, що колись було їй дороге. Її погляд благає. Можливо, вперше у житті. І я не можу відмовити. Відчуваю, що це буде неправильним.

− Аєдане, − беру його за руку. − Я хочу побачити. Повинна це зробити. Я відчуваю це. Будь ласка, пусти мене.

Я відчуваю також його гнів і жорстоку внутрішню боротьбу, те як він не хоче підпускати мене до старої відьми.

− Я нічого не зроблю твоїй ненаглядній, Дане. Присягаюсь життям і силою, що тільки покажу їй те, що побачила. Без прикрас та двозначності. Міна сама вирішить, що робити з цим знанням, – криво посміхається Кахін, простягаючи до мене руку.

− Я не помилую більше, Кахін, якщо обдуриш і порушиш цю обітницю. Ти це знаєш, – гарчить він низько, все-таки поступаючись, дозволяючи мені вийти з-за укриття його спини.

– Знаю, онучку, знаю, – киває та, спостерігаючи, як я йду до неї. За мною слідом кам'яною горою суне Аєдан. На те, щоб відпустити мене одну, його вже не вистачає.