В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
Як би мені не хотілося поговорити з Торі про її ініціацію, розпитати детально, як вона почувається, чи не образив її наречений, і взагалі про все, що їй захочеться мені розповісти, доводиться прикусити язика і терпіти. Хлопчик, що притискається до мого боку, може і не надасть значення тому, як і про що ми з принцесою спілкуємося, але переповісти потім комусь цілком зможе. Наприклад, своїм батькам.
А те, що він зараз мовчить, то це швидше за все наслідок пережитого вчора жаху. Бідолаху ледь не роздерли власні одноплеменці. Страшно уявити, як сильно він злякався, і чим це може для нього обернутися.
Тому нам з подругою доводиться обмежитися лише малозмістовною бесідою про погоду, дорогу та очікування від приїзду до столиці демонів, Етейни.
Єдине, що я, не витримавши, все-таки питаю, це − чи не боляче її високості сидіти після всіх складнощів на шляху і чи не потрібна їй допомога цілителя. Торі у відповідь здивовано округляє очі, з хвилину дивиться на мене, явно не розуміючи, потім, схоже, здогадується, про що я, дивується ще більше, стаючи дуже червоною, і запевняє, що сидіти їй хіба що трохи дискомфортно, а так все просто чудово.
Ще через якийсь час вона і зовсім починає позіхати, знову червоніючи. Пробурмотівши щось про те, як сильно їй не спалося цієї ночі, моя подруга просить допомогти їй з лежанкою. І як тільки ми ту розкладаємо, одразу ж лягає з наміром подрімати. І майже миттєво засинає. Дрімота швидко перетворюється на глибокий міцний сон, у якому вона щасливо посміхається, обіймаючи одну з подушок.
А я нарешті заспокоююсь, переконавшись, що перша близькість із чоловіком для моєї дорогої Торі пройшла без тяжких наслідків. Мабуть, настав час мені остаточно звикнути до думки, що не для всіх жінок це обертається тими ж стражданнями, як для мене у свій час.
Вовченя теж незабаром починає куняти, явно ще до кінця не відновившись, і, скинувши черевики, теж забирається на лежанку, згорнувшись клубочком поруч зі сплячою принцесою. Мені тільки й залишається, що вкрити їх обох ковдрами й повернутися на своє місце. Я добре виспалася в обіймах Аєдана, хоч усвідомлювати це й дивно.
Спати тепер мені ніскілечки не хочеться, тож я, покинута сама на себе, отримую змогу подумати про все, що зі мною сталося.
І, звісно ж, усі мої думки так чи інакше крутяться навколо Аєдана, навколо того, що він мені розповів і що запропонував. Але найчастіше я мимоволі згадую те, що трапилося між нами вчора у спальні… те, що я відчула в руках демона.
Мені досі не віриться… але це справді була насолода від чоловічих пестощів. Щоправда, пестощі ці були дивні, безсоромні й незвичні для мене. Може… у цьому вся справа? Чи в тому, що цього зі мною ніколи не робив Танрагос?
І що буде, коли Аедан піде далі? Що я при цьому відчую? Страх? Неприйняття? Чи щось інше?
Після минулої ночі я вже зовсім не впевнена, як відповісти на ці запитання.
Я навіть уявити не могла, що зустріну того, хто зможе мене зцілити, повернути в мою душу світло. І що найдивовижніше, зробив це зі мною, нащадком жриць Пресвітлої, темний маг смерті, слуга Маоха.
Але мене дуже хвилює те, як усе повернеться, коли ми приїдемо до королівського палацу. Яку роль мені доведеться грати? Служниці? З печаттю короля? Сумнівно. Його нареченої? Ні, я до цього не готова. Коханки? Знову ж таки… З печаттю короля?!
І що… якщо я потім не зможу піти? Що, якщо він прив'яже мене до себе? Якщо знайде спосіб утримати, не примушуючи? Як бути тоді?
Боги, як все заплутано. І небезпечно, бо може обернутися моїм викриттям. Чи варте моє зцілення таких труднощів? Я не впевнена в цьому до кінця. Але відступати тепер уже запізно. Не можу просто. Я дуже шкодуватиму потім, якщо не використаю зараз цей шанс повернути собі себе. Якщо не спробую повернути собі внутрішню рівновагу з тим, хто може мені допомогти.
Посуваюсь до віконця і безшумно прочиняю стулку, виглядаючи назовні в прозір, що утворився. І майже відразу мій погляд прикипає до братів Рагрів, що їдуть неподалік від дормеза.
− Ти даремно не довів справу до кінця цієї ночі, брате, − чую я тихий голос Адлара і нашорошую вуха. − Якщо твоє чуття тебе не підводить, і твоє дівча дійсно така сильна магиня життя, як ти припускаєш, то в тебе з'являться суперники за право володіти нею одразу, як тільки про неї дізнаються. Та й для підданих буде дивно, що ти з нею спиш, печать поставив, а зв'язок не закріпив. Адже всім роти не закриєш.
Від його слів у мене в грудях все стискається тривожними лещатами. Що за суперники? Я не хочу нічого. Не хочу, щоб за мене суперничали. І про підданих нічого незрозуміло...
− Спірно, − похмуро заперечує Аєдан. – Та й не грає це жодної ролі. Все одно приймуть, коли настане час. Під цією тендітною вразливістю ховається та м'яка сила, що своїм світлом, за бажання, зможе поставити на коліна будь-якого темного. Дівчинці тільки потрібно відновитися та освоїти свій дар повністю. А щодо суперників... Ну, нехай спробують з'явитися, якщо життя набридло. Зайченяті потрібен час. І я їй його дам.
− Ти так і не дізнався її справжнє ім'я? – хмикає іронічно принц.
– Ні. Моя обрана поки воліє бути для мене цукровим Зайченям. Адже так, Зайченя? − І Аєдан повертає до мене голову. Ще й підморгує лукаво: – Підеш до мене на коня? Покатаєшся.
О-о-ох, він помітив, що я слухаю. Хоча, про що це я? Не міг не помітити.
Тепер уже обидва близнюки дивляться на мене з іронічними усмішками. Які ж вони схожі. Цікаво, а піддані їх не плутають?
Поборовши по-дитячому дурне бажання сховатися, я відкриваю стулку більше, дозволяючи бачити себе і збентежено дивлячись на Аєдана у відповідь. Підношу палець до губ, киваючи на Торі з вовченятком, що сплять позаду мене, поглядом прошу його не будити моїх супутників. І лише після цього розумію, що король зовсім не повинен прислухатися до мого прохання. Як і берегти чийсь сон.
Його величність з розумінням хмикає і спрямовує коня до дормеза, щоб прилаштуватися біля вікна.
