В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Дорога сьогодні у нас справді займає лише половину дня, як і обіцяли демони. І як тільки сонце досягає зеніту, до нас наполегливо стукають у віконце.

Відкриває його Торі. Наче відчуває, що там зовні Адлар, а не хтось інший. На лежанці починає соватися вовченя, що спало весь цей час.

– Ми наближаємось до міста, моя принцесо. Не бажаєш подивитися? – чую я голос його високості.

– Бажаю, – одразу розквітає посмішкою моя подруга. − А як? З вікна ж не видно.

− А ти у свою накидку закутайся, дверцята відчини й руку мені подай, а я тебе викраду з цієї неповороткої коробки до себе на коня, − спокусливо пропонує принц, звабливо їй посміхаючись.

І, на відміну від мене, Торі відмовлятися від такої пропозиції навіть не думає. Лише просить свого нареченого почекати, доки вона приготується. Очевидно, знову збираючись чепуритися для свого демона.

− Допоможи мені, будь ласка, − просить, щільно закривши віконце і кинувши на мене осяйний погляд, перш ніж поспішно обернутися спиною. − Заплети волосся заново, а то розтріпалося сильно. Ох… Мар. Ти чула? Він викраде мене, жартівник. Я вся тремчу, коли бачу його. Він такий... такий... Ох. Яка ж я щаслива, що доля мені такого нареченого подарувала.

− Я рада за вас, ваша високість. Дуже, − посміхаюся у відповідь, швидко розплітаючи вогняні кучері.

– Я теж хочу бути за тебе рада, – раптово наполегливо заявляє Торі, змусивши мене різко завмерти. – Я дуже хочу, щоби ти знайшла своє щастя. Справжнє. Будь ласка… спробуй не тікати.

– Я знаю, – шепочу тихо, повертаючись до свого заняття. – І я… спробую.

– Правда? − недовірливо запитує моя найдорожча подруга, повертаючи до мене голову. – Він… умовив тебе? Не змушував? Що між вами відбувається? Ти так змінилася за ці дні, що ми в дорозі. Стала майже колишньою. Розкажеш, у чому річ?

− Він мене не змушував. У нас з ним... угода. Але розповісти тобі про неї зараз, вибач, нічого не можу. Та й на тебе вже його високість чекає, − смикаю легенько її за косу, щоб повернула голову назад й дала мені можливість закінчити.

− Так, ти маєш рацію, − зітхає Торі. − Але я до тебе обов'язково дістануся і про все розпитаю. От побачиш.

− Добре. Я навіть ховатися не буду, − сміюся, закріплюючи її сплетене волосся сапфіровими гребенями на потилиці.

Оправивши й розгладивши сукню, принцеса одягає свою накидку і посувається до дверей. Відкриває їх, обережно виглядаючи. І відразу поруч опиняється принц Адлар, простягаючи їй розкриту долоню.

− А може, краще спочатку зупинити коней? − засумнівавшись, запитує Торі, але руку йому все ж таки довірливо подає.

– Не бійся, маленька, я тебе нізащо не впущу, – з молодецькою посмішкою запевняє демон, буквально вихоплюючи її з дормеза, змусивши перелякано пискнути. І, посадивши дівчину перед собою, тут же жадібно цілує її, закопавшись пальцями у волосся і псуючи всі мої старання. А вона несподівано зі стогоном обіймає його у відповідь, відповідаючи на цей поцілунок.

Збентежена побаченим, я опускаю очі, відчуваючи, як червонію. Вони так захоплені одне одним. І Торі, здається, відверто насолоджується цим. І ні краплі не боїться свого демона після спільної ночі. Здається… їй навіть сподобалося. Інакше чому б вона з таким запалом відповідала на його поцілунок? Може річ у тому, що вона відьма і значно палкіша за мене? Хоча… Хефі казала, що теж насолоджується близькістю. І мені було добре цієї ночі, хоч Аєдан і не взяв моє тіло.

Тоді, може, вся справа в чоловікові? Навіть уявити не можу, щоб комусь могло бути добре з Танрагосом. З цим чудовиськом, якого турбують лише власні бажання, і якому приносить насолоду чужий біль.

А от з Аєданом... все може виявитися зовсім не так. Він наполегливий, деспотичний навіть часом, і свого завжди домагається, але при цьому не ламає, не принижує та не калічить. І зі мною він такий ніжний, такий ласкавий. Поступливий навіть. Ну не може бути, щоб з ним було так само, як я звикла. Він інший. І я вже інша. Відчуваю це.

− Не передумала, Зайченя? − раптом вириває мене з моїх сумбурних думок голос того, про кого ці думки й були.

Піднявши голову, розумію, що палка парочка вже давно поїхала, а поряд з відчиненими дверцятами скаче сам Аєдан. Під його уважним і проникливим поглядом я ніяковію ще більше. А ще раптово ловлю себе на дивному бажанні почути, як цей чоловік назве мене на ім'я.

Мені дійсно хочеться почути своє ім'я з його вуст. Так хочеться. І це так дивно для мене.

Але я ж не маю відкривати йому правду про те, ким є насправді. І не зможу бути із ним відкрито. Ніколи. Тільки у тіні.

А чи я хочу бути з ним?

− Ти така задумлива сьогодні. Невже знову про мене думаєш? − жмуриться хитро цей демон всезнавець. – Розкажеш, що тебе турбує?

– Ні, вибачте, – опускаю голову, приголомшена власними думками. – Я… не передумала. Не треба мені бути поруч із вами, коли ми заїдемо до вашої столиці.

– Ну, як знаєш, – зітхає невдоволено його величність. Ще кілька хвилин їде поряд, задумливо дивлячись на мене. А тоді зачиняє дверцята, ховаючи від сторонніх поглядів, як і обіцяв.

І чому я не відчуваю радості з цього приводу? Чи хоча б полегшення?

Судомно зітхнувши, притискаю долоні на обличчя. Чи то намагаючись остудити полум’яні щоки, чи то сховатися хоч на мить від усіх цих складнощів.

− Він тебе засмутив? – чую зненацька дитячий голос.

Вовченя. Він прокинувся. І заговорив.

Стрепенувшись, я обертаюся до нього і натикаюсь на уважний і не за віком проникливий погляд.

− Якщо він тебе образив, я його вб'ю, − гарчить тихо, вискалюючи нехай і дитячі, але дуже гострі ікла.

– Ох, що ти? Ні! – заперечно трясу головою. Відчуваючи тривогу навпіл з розчуленням. Треба ж який захисник у мене несподіваний з'явився. − Його величність мене не кривдив. Я просто засмутилася, бо... змушена відмовитися від того, чого мені хочеться.

– Якщо хочеться, то навіщо відмовлятись? − хлопчик сідає на лежанці, похмуро дивлячись на мене.