В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Як відповісти на таке відверте і по-дитячому безпосереднє сватання, щоб не образити дитину, я так і не знаходжуся. Зате стає зрозуміло, чому Аєдан з вовченятком так дивно поводився. Мабуть, припустив щось подібне, коли здогадався, хто в нього батько.

Але незабаром дормез починає їхати під ухилом, явно спускаючись з пагорба, і мої думки повертаються до майбутнього приїзду в Етейну. Яка вона, столиця Раграста? 

Не витримавши, я знову прочиняю віконце, щоб хоч краєм ока подивитися на околиці. Поглядом ковзаю по всіяному синіми квітами схилу, лину в далечінь, туди де видніється гряда порослих лісом пагорбів на тлі сліпуче блакитного неба, річка, що зміїться між цими пагорбами, і розсипані на березі будиночки.

Гарно так, що дух захоплює.

Поруч із дормезом цього разу їдуть воїни Аєдана, у тому числі й Бранн. Я навіть дейра Градо помічаю, з яким протягом усього шляху майже не стикалася. І саме його уважний погляд змушує мене сховатись назад. Не варто мені привертати увагу того, хто може мене впізнати.

А ще через деякий час дормез вирівнюється, сповільнюється. Судячи зі звуків, під колесами, здається, дерев'яний настил з'являється. Зважившись ще раз визирнути, я розумію, що тепер ми їдемо мостом через ту саму річку.

Варто її перетнути, як дорога починає підійматися знову. Уздовж неї дедалі тепер дедалі частіше  зустрічаються будинки, обнесені парканами двори, оброблені ділянки землі. Мабуть, Етейна розташована на пагорбі. Далеко попереду лунають звуки горна, якийсь дивний гуркіт, дормезу знову оточують демони, і я знову неохоче ховаюсь назад. Здається, ми вже зовсім близько до міської брами.

− Ти від когось ховаєшся? – запитує вовченя, спостерігаючи за мною.

Треба ж який проникливий. Може й брехню ще чує, як демони?

− Не зовсім. Я просто не хочу, щоб на мене всі дивилися, − намагаючись говорити правду, повертаюся до хлопця.

– Чому? Ти гарна, − з виглядом справжнього поціновувача, повідомляє мені маленький перевертень. – Батькові точно сподобаєшся. Мені вже подобаєшся.

Ну ось знову. А хлопець, виявляється, дуже цілеспрямований.

− А ти часто дівчат для батька намагаєшся сватати? – примружуюся я, не витримавши.

− Як це, сватати?

− Ох, неважливо, маленький, − хитаю головою, мимоволі посміхаючись. Ну, от що з нього взяти?

– Я не маленький. Я вже чоловік, – гордо задирає підборіддя вовченя, якраз у той момент, коли колеса дормеза починають гуркотіти кам'яною бруківкою. − І я б сам з тобою одружився, але мені ще зарано.

– Звісно, ​​чоловік. Впевнена, батько тобою дуже пишається, – із серйозним виглядом киваю я. − А як звати такого хороброго юного вовка?

− Не скажу. Це секрет… поки батько не приїде, – відразу насуплюється хлопчисько, вмить замикаючись і всім своїм виглядом показуючи, що більше ні слова не скаже і жодних секретів не видасть. Що ж, я, як ніхто, можу його зрозуміти.

Посуваюсь ближче, заглядаю в блакитні очі й змовницьким тоном шепочу йому.

– Король Аєдан міг би допомогти тобі зв'язатися з батьком. Щоб той швидше тебе знайшов.

Пару хвилин хлопчисько мовчить, похмуро перетравлюючи мої слова. А потім уперто хитає головою.

− Мій батько і без демона впорається.

– Цей демон тобі життя врятував, – з легким докором нагадую я.

– Ні. Життя мені врятувала ти. Я на твоє світло біг.

Так ось, як він мій поклик відчував.

– Я дуже щаслива, якщо так, але я не змогла б відбити напад твоїх переслідувачів. Це зробили демони під проводом свого короля. Ми обидва живі завдяки йому.

Сама не знаю, навіщо намагаюся довести щось упертому хлопчиську. І, судячи з усього, у мене не дуже це виходить, тому що він тільки губи вперто стискає. Мабуть, Аєдан сприймається ним, як найсерйозніший і найсильніший суперник за мою увагу, як би дико це не звучало. Бути причиною дитячих ревнощів мені ще не доводилося.

Але далі продовжувати цю розмову я не намагаюся. Чомусь мені здається, що відповіді я від нього не доб'юся. Може, у Аєдана це краще вийде? А може й не доведеться добиватися, якщо його величність справді вже здогадався, чий це син.

Залишок шляху ми з вовченятком мовчимо, лише іноді поглядаючи одне на одного. Я задумливо, він похмуро. У магічно захищеному дормезі не чути навіть, чи зустрічають городяни наш кортеж, чи ні. Напевно, зустрічають. Але перевіряти я не наважуюсь.

Але от дормез зупиняється. І в грудях щось тьохкає передчуттям нових змін. Здається, ми приїхали. Я знову зовсім не уявляю, що на мене чекає. І розумію, що навіть не спитала в Аєдана, що мені робити й куди йти, щоб нікому зайвому на очі не траплятися.

Ох, і печать ще ця. Як тут сховатися?

Але не встигаю я накрутити себе новими страхами-тривогами, як дверцята дормеза відчиняються, являючи нашим поглядам усміхненого Бранна.

– Ми на місці, відьмочко. Його величність велів мені відвести вас з хлопченям в обхід усіх цих урочистих натовпів.

– Ох, дякую, – з полегшенням видихаю я. Могла б і сама здогадатися, що Аєдан пошле за мною когось. І рада, що це вже добре знайомий мені демон.

− Агов, мовчун ікластий, ходи-но сюди, − зазирає в дормез бородань. Підморгує вовченяті. − Хочеш, на шиї покатаю? Зможеш потім своїм друзям кудлатим розповідати, що на справжньому демонові їздив. От точно дівчата всі твої будуть. Гарантую.

В очах хлопчика спалахує справжнє захоплення, яке він відразу намагається сховати, нахмуривши суворо брови. Але до демона все одно йде. І дозволяє посадити себе на могутні плечі.

− Давай руку, відьмочко, − дивиться Бранн вже на мене.

Тримаючись за його долоню, я вибираюся назовні, озираючись на всі боки. Ми знаходимося у внутрішньому дворі просто величезного палацу. Та й саме подвір'я розмірами більше нагадує невелику площу з фонтаном посередині, оточену стінами світлого пісочного кольору, баштами, стрілчастими вікнами.

Жодного натовпу я не помічаю. Взагалі нікого не бачу, крім воїнів та слуг, які займаються кіньми та речами. Чи то вже пішли всі, чи це просто нас із вовченятком у дормезі одразу привезли туди, де ніхто зайвий не побачить.