Моя всупереч - Алекса Адлер

− Як накажеш-ш-ш, моя імператрице, − схиляє він голову. І простягає мені халат. − Я вже повідомив всім, що тобі треба кілька днів присвятити відпочинку, щоб не нашкодити дітям і собі. Рі-одо С-с-сетору не відмовився від провідної ролі у переговорах. Віцеконсул дагрійців поставилася з розумінням і передала побажання міцного здоров'я імператриці Аш-ш-ша-Ірон та її синам. Я відповів, що ти дуже вдячна.

− Дякую, − киваю, загортаючись у тонку тканину.

− Рі-одо С-с-сетору цікавився, як ти почуваєшся, − ніби мимохідь повідомляє мені Чотжар.

Он як? Все ще турбується про мене?

− І що ти сказав?

− Що твій організм трохи виснажений, але нічого критичного. Думаю, він вже охолов і готовий відновити ваше спілкування. Якщо збираєшся з ним миритися, то саме час.

Так, я збиралася миритись. За вчорашній вчинок мені й досі соромно.

Але можливо… наша з ним сварка − це найзручніша нагода встановити дистанцію між мною та жерцем. А ця дистанція мені зараз дуже потрібна.

У пам'яті мимоволі спалахують картинки зі сну. Урочиста усмішка Сетору, його поцілунок, те, як я віддавалася йому, так само як і моїм чоловікам… Можливо, цей сон був мені попередженням, що я загралася. Можливо − лише хворобливою фантазією. Хай там як він надто яскраво дав мені зрозуміти, що жерця я підпустила до себе надто близько. Це неприпустимо.

– Зате я… не готова відновлювати з ним спілкування, – хитаю головою. – Думаю, мені варто обмежити наші з ним зустрічі. Я щиро перепрошу за свій некрасивий вчинок. Але на цьому все.

У погляді Чотжара мені вбачається незгода з моїм рішенням і навіть несхвалення, але він вряди-годи мовчить, не намагаючись навчити мене розуму. І я з незалежним виглядом іду нарешті в купальні.

Вибачення перед своїм довіреним радником вирішую не відкладати у довгу скриньку.

Закінчивши з ранковими процедурами, одягнувшись і дозволивши служницям вкласти моє волосся в сувору стриману зачіску, я жестом велю їм залишити мене одну. І відразу набираю виклик Сетору.

Напевно, з хвилину нічого не відбувається, і я вже починаю думати, що він знову не відповість. Але ось торобраслет спалахує синіми вогниками, і переді мною постає постать жерця.

Як завжди величний і небезпечний, наче вогненний хижак, прекрасний і смертоносний. Чорно-червоне вбрання, волосся стягнуте в хитромудру косу. Обличчя похмуре, а в очах темне полум'я.

− Моя імператрице? − скупо киває, буравлячи мене важким поглядом.

− Рі-одо Сетору, − не менш сухо відповідаю я, щосили тримаючи маску незворушності.

Не можна думати… Не можна згадувати… Не можна сумніватися!

Шумно зітхнувши, він відкриває рота, явно маючи намір щось сказати. Можливо, послати мене кудись на три чорти.

− Я прошу у вас вибачення за вчорашні образливі слова, неналежну поведінку та ляпас, − випалюю, випереджаючи його. − Я була несправедлива до вас, піддавшись емоціям та образі. Тоді як насправді дуже вдячна за те, що ви турбуєтеся про моє здоров'я та безпеку. Я багато думала про те, що сталося, і прийшла до невтішних для себе висновків.

– Ліно… – намагається вставити Сетору.

− Зачекайте, дайте сказати. Я дуже прив'язалася до вас, рі-одо Сетору, ви стали для мене важливим. Настільки, що я дозволяю собі не стримувати емоцій у вашій присутності, що неприпустимо за наших статусів. І я бачу, що вас досі до мене тягне. Але це небезпечно і для вас, і для мене. Я не можу відповісти вам взаємністю, я не вільна і люблю своїх чоловіків. Ви також не вільні, у вас є обітниці перед Абсолютом. Тому я бачу тільки один вихід із ситуації. Звести наше із вами спілкування до необхідного мінімуму.

− Он як? – знову темніє його обличчя.

− Так, саме так. Дякую, що вислухали мене і дали можливість перепросити.

− Ліно, ти зараз робиш чергову дурість, − скрипнувши зубами, цідить Сетору.

− Ні. Я роблю так, як відчуваю для себе правильним, – скидаю підборіддя. – Всього найкращого, рі-одо Сетору. Бажаю вам якнайшвидше зустріти ту, що зігріє ваше серце. І дуже сподіваюся, що ви не триматимете на мене зла.