Моя всупереч - Алекса Адлер

− Ні, це мені, на жаль, не відомо.

Шкода.

На цьому ми з ні-одо Аракешем і розійшлися. Я повернулася до своїх покоїв, де в присутності Чотжара переглянула запис переговорів із дагрійцями.

І знову я, спостерігаючи, як інсі Зеа-ма відверто облизує поглядом Сетору, мимоволі знову і знову ловила себе на тому, що все більше дратуюся на цю синю стерву. Злилася на себе, старанно зосереджувалася на самих переговорах, вдумувалася в обговорення пунктів договору. Вчергове помічала якийсь «не такий» погляд, і знову всередині мене спалахувало те, що я відчувати зовсім не хотіла.

− Вона мені не подобається, − пробурчала я, коли запис добіг кінця. – І не кажи, що це через її увагу до рі-одо Сетору.

− Ти с-с-сама це с-с-сказала, − знизав плечима Чотжар.

− Моє роздратування тут не відіграє ролі. Це все… гормони. А суть у тому, що ця дагрійка небезпечна. Вона досі може мене впізнати. Що з цим робитимемо?

− Можна усунути, − вніс «слушну» пропозицію мій хранитель. − Влаштувати нещасний випадок.

− Ні. Це недопустимо.

− С-с-спірне твердження.

− Чотжаре, я не хочу нікого... усувати, − прогарчала, дивлячись йому в очі. У відповідь на мене подивилися, як на наївне нерозсудливе чадо, що не бажає визнавати прописні істини. Довелося твердо уточнити: − Без вагомих залізобетонних причин не хочу!

− Тоді я б порадив тобі самій усунутися від переговорів. Нехай їх і далі проводить твій радник. Мі-ічан підтвердить, що це потрібно для твого здоров'я. А джат-рини Аракеша доповідатимуть тобі про кожен її крок. Можеш-ш-ш поки що попрацювати тут, а не в столиці.

− Але мені треба побачитися і поговорити з Сетору, − похитала я головою. – Сюди він може відмовитись прилетіти.

− Дагрійці будуть в Аш-ш-ша-Ірон всього лиш-ш-ш три дні. Відпочиньте одне від одного з жерцем. А то вже, як подружня пара після двох століть шлюбу.

Аргументів проти цієї поради у мене не знайшлося. Я, звісно, дуже сильно хочу помиритися з Сетору якнайшвидше. Але наражати на небезпеку свою сім'ю на Землі? Ні. Я й так надто вразлива зараз. Не можна, щоб хтось дізнався, як на мене, можна ще натиснути.

Зрештою, можна переступити через гордість і записати свої щирі вибачення у повідомленні жерцю. Пояснити. Він теж винен, якщо вже на те пішло. Називати імператрицю дурепою, та ще й принародно, йому ніхто права не давав.

На цьому рішенні я й зупинилася, заспокоївшись на якийсь час.

Доручивши Чотжару організувати все на завтра, я вперше за довгий час дозволила собі просто відпочити ввечері. Просто сидіти на терасі, дивитися на захід сонця, а потім і на зоряне небо, слухати музику, яка в ашарів дуже красива, задумливо гладити власний живіт, відчуваючи, як вовтузяться всередині мої хлопчики... просто жити.

Занурюватися в підпростір більше не потрібно. Я домоглася того, чого хотіла. Зв'язок із моїми се-аран відновлено, тепер вони знайдуть шлях додому. Можна зупинитись трохи й видихнути. Решта вирішиться згодом. Сил у мене повно, я можу черпати їх з підпростору, як і мої малюки, можу знову злітати в Маран-Деш, чи Тан-Гереіш, можу… багато чого можу. Не розумію, чого це раптом Сетору вирішив, що я така слабка.

Умиротворена таким спокійним завершенням довгого і важкого дня, я й вирушаю спати. Згорнувшись калачиком на величезному ліжку, закутуюся з головою в ковдру, абстрагуюся від усіх думок, щоб не викликати ніяких нових видінь, і буквально провалююся в глибокий, безпробудний сон.

Але раптом знову опиняюся біля стіни білого світла.

Ні, ні, от не треба цього зараз! Я не хотіла тут бути!

− Ну що ж-ш-ш, вітаю, Ліно, − чую той самий зловісний, шелесткий голос.