Моя всупереч - Алекса Адлер

Велика п'ятірня заривається у волосся на моїй потилиці, трохи відтягуючи мою голову назад. Так, як він любить робити. Так, як мені подобається. Оголюючи мою шию для свого близнюка.

З моїх губ зривається переривчасте зітхання, коли Са-оір проводить язиком по беззахисному горлу. Але погляд мій, досі повністю належить А-атону. Чоловік наче в душу мені дивиться, читаючи у ній усі мої почуття. І повільно схиляючись, цілує в розімкнуті вуста, помножуючи чуттєву тортуру.

Тіло плавиться у збудженій ними пожежі. Вигинаючись під умілими руками Са-оіра, я, наче навіжена, жадібно цілую А-атона. Гладжу їхні широкі плечі, торкаюся гладкої шкіри, гарячої, холодної… литих м'язів, що перекочуються під моїми долонями. Кричу в голос, коли мій темний се-аран дістається зі своїми поцілунками туди, де вже палає, тягне і волого пульсує. Тверді пальці вриваються в моє лоно, одразу кидаючи за край. О, небо! А-а-ах.

Свідомість розлітається вщент у потоці вогняної насолоди. Але катування продовжується. Поцілунків та дотиків стає ще більше. Ці руки, здається, скрізь. Ці губи... жалять, цілують, кусають, зводять з розуму. Я розтікаюся податливим воском, повністю віддаючись, повністю довіряючи.

Але в якийсь момент до мене приходить усвідомлення, що цілують і пестять мене не двоє...

Різко розплющивши казна-коли заплющені очі, я в повному шоці бачу схиленого наді мною Сетору.

− Що?.. − скрикую, намагаючись вивернутися з чоловічих обіймів. Впираюся долонями в його груди, відчуваючи, як під ними стукає велике ашарівське серце. А по бронзовій шкірі ніби сполохи вогню пробігають.

На губи лягає палець жерця.

− Тс-с-с, ти ж чула, Ліно. Ти наша. Назавжди, – усміхається він з урочистістю. − Все гаразд. Незабаром усе буде так, як треба.

І теж цілує, відразу позбавляючи волі. Вривається язиком між губ, напоївши мене своїм вогнем. Вдихаючи свою силу, проникаючи у кожну клітинку мого тіла. І це відчувається таким правильним, таким довгоочікуваним. Необхідним. Навіть те, що мої се-аран приймають це, дозволяють йому. Наче він теж є частиною нашого союзу. Він нам потрібний.

Це повністю позбавляє мене бажання чинити опір йому, чинити опір собі… навіщо… якщо все добре. Вони мої, а я їх. Усі троє мої. Хіба ж я не відчувала, що так буде? Хіба не відчувала його теж своїм?

Світ божеволіє, згоряє в полум'ї пристрасті, якою оточують мене мої чоловіки. Тіло більше мені не належить. Тільки їм… повністю і нероздільно. Мене беруть. Спереду, ззаду, до рота. Нестримно, повно, кожен із них… Я можу лише приймати, прогинатися, розкриватися, рухаючись разом з ними, штовхаючись назустріч, пестячи їх у відповідь, люблячи кожною клітиною свого єства. Все розпливається у моїй свідомості, втрачаючи чіткість контурів і дотику. Залишається лише нестерпна, майже болюча насолода, що наповнює мене до країв. Ми ніби сплавляємось воєдино, сплітаючись енергіями. Стаючи чимось більшим. Тим, чим і маємо бути.

Поки я не розлітаюся на атоми, здригаючись в черговому божевільному оргазмі. І з криком прокидаючись одна у своєму ліжку, спітніла й абсолютно загублена у просторі.

Божечко, це що тільки но було? Це як… це чому? Я ж не могла сама собі таке нафантазувати? Чи могла?

Не схоже, щоб другий сон був кимось навіяний. Він швидше відчувається, як природний наслідок мого відновленого зв'язку з чоловіками та мого ж тривалого утримання. Після неймовірно бурхливого початку статевого життя, яке мені влаштували мої се-аран, два місяці самотності змусили мене повною мірою відчути, що жіночий організм теж має потреби. Особливо, вагітний організм, в якому гормони вирують.

Але чому там був ще й Сетору? Невже він так глибоко пробрався в мої думки, підсвідомі бажання... сни?

Треба це припиняти зараз же. Рубати на корені, поки не стало пізно. Поки він не прокрався й у серце. Як показали мені мої се-аран, любов до одного чоловіка не унеможливлює любов до іншого. Не хочу перевіряти, чи зможу полюбити ще й третього. Це нічим хорошим не закінчиться.

− Знову прос-с-стий сон? − безшумною тінню з'являється в спальні Чотжар.

Чорт, може в моєму житті статися хоч щось, про що відразу не дізнається моє оточення?

− Звісно, ні. Ти імператриця. Мати майбутніх спадкоємців, – знизує плечима змій. − Твоя безпека понад усе.

− Зараз понад усе, − всміхаюся невесело. Натягую простирадло на вкрите потом тіло, морщачись від холоду. − Коли народяться мої сини, понад усе стануть вони. Якщо Повелителі до цього часу не повернуться, у багатьох може виникнути бажання усунути мене, щоб захопити владу і стати регентом при неповнолітніх імператорах.

− Ти тому надриваєш-ш-шся, не шкодуючи с-с-себе, щоб їх повернути? − випробовує мене уважним поглядом мій хранитель.

− Ти знаєш мене краще, ніж будь-хто. Скажи, я тому надриваюсь? − піднявши голову, дивлюся на нього у відповідь.

Наші погляди схрещуються. Похмурі, напружені.

− Ні, не тому, − чую за кілька секунд. − Твої почуття до Повелителів все ще не перес-с-стають мене вражати. Але ці ж почуття є твоєю с-с-слабкістю.

− І моєю силою теж, − заперечую тихо. − Я б ніколи не змогла стати тією, ким стала, якби не намагалася щосили виправдати їхню віру в мене.

− Мене турбує те, що с-с-сказав учора С-с-сетору, − нарешті підходить до головного Чотжар. − Твої сили. Якщо відновлений зв'язок справді обернеться твоїм вис-с-снаженням…

− Сил у мене повно, я можу їх віддати Повелителям, щоб вони повернулися. Мене вистачить.

− Ти цього не знаєш-ш-ш.

− Якщо думатиму інакше, тоді точно не впораюся, − карбую сердито. – Ми спостерігатимемо. Одо Мі-ічан спостерігатиме за моїм станом. І ми придумаємо спосіб, як мені не вичерпати себе. Я зможу побачити цей спосіб. Гадаю, Абсолют не захоче втрачати перше за багато століть Око й покаже мені, що робити. А зараз вибач, мені потрібно в купальні й привести себе до ладу. Підготуй мені, будь ласка, список справ, якими сьогодні потрібно зайнятися.