Моя всупереч - Алекса Адлер

Чи можна вірити, якщо скаже, що ні? Він легко може мені зараз збрехати. Але Сетору... каже правду:

− Так, я побачу, − в оксамитовому голосі чується усмішка.

Чи знають мої Володарі про це? Чи дозволять таке навчання? Адже, по суті, я можу несвідомо та мимоволі видати їхні секрети, таємниці Владущого Дому.

− Що ж ти зволікаєш? Невже нема того, що тобі хочеться знати? – підстьобує жрець.

− Немає того, що я готова вам довірити, − виривається в мене, і я різко хапаю ротом повітря, миттєво поринаючи в безодню самобичування.

Як я таке могла сказати? Це ж… Це ж немислимо!

Усе ті сни винні! В яких був він… і мене нічого не стримувало у висловленні своєї антипатії.

− Хм, зухвала заява. Я міг би й образитись, – тягне вкрадливо Сетору. – Але для тебе, моя імператрице, зроблю виняток. Гадаю, Повелителі тобі багато чого неприємного розповіли про мене. І твій ручний на-агар. Я можу зараз зірвати голос, запевняючи, що вони мене не знають. Але це прозвучить порожніми словами для тебе, адже так? Я вважаю за краще почекати, поки ти складеш про мене свою власну думку. Адже ти здатна мати таку, чи не так? Чи можеш судити лише з чужих слів?

Його подих обдає мою шию. І я майже впевнена, що чоловік зараз втягує носом мій запах.

Різко видихнувши, я все ж таки відсуваюся, не витримавши. Але коли обертаюся, бачу, що Сетору стоїть позаду мене майже прямо. Наче й не було цього майже дотику. Наче мені здалося... А може, дійсно здалося?

− Я промовчу. Теж не кидатимуся порожніми запевненнями, − вимовляю рівним тоном. – Перейдімо до діла. Як ви чули, на мене чекають мої чоловіки.

− О так. І їхній подарунок. Чи можу я поцікавитися, які подарунки полюбляє імператриця? − схиляє голову набік жрець.

− Для чого вам ця інформація? – звужую очі.

− Наставнику не заборонено робити учениці подарунки, − буквально пожираючи мене очима, повідомляє він. – Щоби підтримати мотивацію до навчання. З дозволу Повелителів, звісно.

− Можете не намагатися. Мене радують лише подарунки від моїх коханих чоловіків, – заявляю, задерши підборіддя. Виривається просто. Каюся, щоб дошкулити, показати, що йому нічого не світить. Дати відсіч хоч так.

Ця манера Сетору відверто демонструвати свій інтерес, при цьому формально дотримуючись правил, спочатку мене просто нервувала, а зараз уже починає відверто бісити.

− Коханих, − перекочує він на язиці слово, що вирвалося в мене. – Імператорам можна лише позаздрити. Мало кому з вищих ашарів вдається дізнатися, яке це − бути коханим. Ну то що? Ти вирішила, що хочеш дізнатись?

У темному багрянці його очей спалахують червоні вогники.

− Так, − киваю, відвертаючись назад.

Дивитися майбутнє моїх се-аран, чи своє власне, я не ризикну. Своїх дітей також. Нема чого йому таке показувати. Хтозна як він потім скористається цими знаннями. Будь-кого, хто входить до нашого ближнього кола, жерцю теж не можна показувати. Принаймні поки мої чоловіки не дозволили мені інше. Про те, щоб побачити своїх рідних, взагалі не йдеться. Не можна йому давати таку зброю проти себе.

Тому я вирішую подивитися майбутнє самого Сетору. Якщо вийде, звісно. Ось яка інформація буде для мене і моїх се-аран набагато кориснішою. І з меншою ймовірністю нашкодить, потрапивши до жерця.

− Що мені робити? – питаю, утвердившись у своєму виборі.

− Зосередься на своєму запиті, − і знову цей голос зовсім поряд. Дивно насторожує і присипляє пильність одночасно. Заколисує і гіпнозує. − Дихай розмірено, глибоко. Думай про те, кого бажаєш побачити. Запевни себе в тому, що тобі це дуже потрібно й важливо. Що ти просто маєш знати. Якщо Абсолют вибрав тебе, щоб нагородити цим даром, отже твій розум досить гнучкий для цього. Ти здатна сама вселяти собі потрібні переконання, руйнувати свої внутрішні установки та програмувати себе на нові. То роби це. Переконай себе, що ти можеш. І межі у твоїй свідомості зникнуть. Ти зможеш бачити.

Сетору майже співає, занурюючи мене у стан трансу. Або це я сама себе занурюю, справді повністю концентруючись на бажаному.

Так, я хочу побачити його майбутнє. Хочу знати. Повинна! Щоб зрозуміти – ворог він, чи ні.

Щоб переконатися у своїй безпеці від нього.

Я хочу бачити…

Світ навколо вкривається сизим серпанком, знебарвлюється прямо на очах. Тьмяніє і розчиняється. Зникає голос Сетору. А потім із сизого марева починають вимальовуватися нові силуети. Нові образи. Інше приміщення, незнайоме мені. Темні стіни та живе полум'я у величезних металевих чашах. Роздратовані голоси. Чоловічі.

− Не ти голова, Норіхнар. І не тобі вирішувати.

− А кому тоді? Тобі, щеня? Скільки коштує твоя відданість своєму Дому? Чим тебе підкупили Владущі? Подивися, до чого ти довів свій рід! Скількох з нас стратили, на догоду твоїм так званим союзникам! Ти задоволений, племінничку? Всім помстився?

− Ти мариш, − з ненавистю випльовує Сетору в обличчя своєму дядькові. – Жага влади закрила вам з батьком очі. Змусила забути призначення Просвітлених. Ми всі служимо Абсолюту, хіба ні? Усі страчені й засуджені, включаючи батька, порушили дані нам заповіти та закони. І якщо знадобиться, страчених буде більше. Я вичищу ряди Просвітлених від гнилі! Поставлю всіх на правильний шлях.

Я бачу їх двох чіткіше. Двох непримиренних противників, що застигли один навпроти одного. Високих, моторошних у своїй полум'яній могутності. Червоне волосся жерців зараз здається язиками полум'я, тоді як їхні фігури, затягнуті в темний одяг, згустками пітьми.

− Не треба пускати мені туман в очі, Сетору, − цідить Норіхнар. – Я знаю, що тобою керує. І це аж ніяк не шляхетне бажання служити Абсолюту. Ти завжди…

Голос брата Менетнаша обривається раптово, і вся картинка розсипається сизим попелом. Той здіймається, підхоплений неіснуючим вітром і лине геть. Дехто, незримо присутній за моєю спиною, не дозволив мені додивитися. Не дав дослухати.