Моя всупереч - Алекса Адлер

То он ти як? Секрети свої тримаєш?

Я все ще тут. І якщо мені не дозволяють побачити цю розмову, я можу подивитись щось інше. Який варіант майбутнього для тебе найбажаніший, жрець?

На цей раз концентрація дається ще простіше. Напевно тому, що я вже занурена у потрібні шари підпростору, що моя свідомість уже у трансовому стані.

Цього разу я одразу впізнаю кімнату. Це спальня. Наша із чоловіками.

На мить у мене навіть з'являється думка, що наш дивний сеанс спілкування зі жерцем закінчився, і я вже повернулася до імператорських апартаментів. Просто чомусь не пам'ятаю цього.

Але потім я бачу ліжко. І пару на ньому. Дихання виривається з грудей переляканим схлипом. Ні! Ні, цього не може бути! Я… не хочу дивитись… Але вже не можу не бачити.

Ритмічні рухи, тихі жіночі стогони. Величезне чоловіче тіло… сталеві напружені м'язи… плавні поштовхи м'язистих стегон. Смаглява, бронзова шкіра, довга вогненна коса, що в’ється по широкій спині... І білошкіра дівчина в колінно-ліктьовій позі під чоловіком. З русявим волоссям і добре помітним животиком, десь на п'ятому місяці вагітності на вигляд. Чоловіча рука на тонкій шиї. Сетору і я.

Задихаючись, відсахуюся від цього видіння, миттєво вивалюючись назад у реальність. Пелена сорому і жаху застилає очі багряним туманом. До горла підкочує задушлива грудка. Хапаючи ротом повітря, я схоплююсь з канапи й ледве не падаю, наступивши на спідницю власної сукні. Але мене раптово підхоплює за лікоть чоловіча рука, втримуючи на ногах. Допомагаючи зберегти рівновагу.

− Ні! Не чіпай мене! Не смій! − вириваюся, відстрибуючи. Зір все ще розфокусований, але Сетору, що насувається на мене, я бачу абсолютно виразно.

− Обережно, Ліно. Ти собі нашкодиш, – заявляє цей… цей… Боже, що я щойно побачила!? Як таке може бути!?

− Цього не буде! Ніколи! Чуєш?! − шиплю йому в обличчя. − Я нізащо тобі не дамся!

І ніби всього цього мало, двері до кабінету раптово з гуркотом розчахуються, ледь не розлітаючись на друзки, і на порозі з'являються мої се-аран.