Моя всупереч - Алекса Адлер
Темні очі звужуються. На обличчі жерця з'являється подив. Але вже наступної миті він з передсмаком посміхається.
− З того, чому ти вирішила зректися дару, − відповідає... оксамитово і м'яко. − Можеш зняти щит? Він викривляє моє сприйняття твоєї енергетики. Я не нашкоджу, пам'ятаєш?
Цей тон, звернення… я розумію, що за статусом Голос Абсолюту вищий за мене, і взагалі він тепер мій учитель. Он той же Чотжар теж мені з самого початку нашого знайомства тикає. Але все одно у виконанні Сетору така фамільярність неймовірно дряпає. Не тому, що я така зарозуміла, а тому, що мені не хочеться підпускати його настільки близько до себе навіть у такій формі.
Але жрець вочевидь не збирається полегшувати мені життя.
Його питання потрапляє відразу в ціль. Занадто особисте, щоб я могла ось так відразу спокійно на нього відповісти. Але якщо не відповім, дам привід вважати себе надто слабкою. Звісно, в цьому можна знайти й плюси − іноді краще, коли супротивник тебе недооцінює. Але на того, кого вважають слабким, і зважати не поспішають.
Отже, намагатимуся відповідати нейтрально.
Як мені вже не раз твердив Чотжар, слабким роблять не емоції, які є лише спонтанними реакціями тіла на зовнішні подразники, а те, як ти ними потім розпоряджаєшся. Відпускаєш, не концентруючись, чи накручуєш себе по всіх своїх внутрішніх установках, доводячи ці реакції до катастрофічних розмірів.
Не реагувати я не вмію і навряд чи колись навчуся. А ось брати це під контроль навчитися просто зобов'язана.
Та й прохання жерця… воно нездійсненне.
− Щит виставила не я. А мої сини, − відповідаю якомога рівніше. – Якщо мені нічого не загрожуватиме, він розсіється сам.
Нехай знає, що мене не лише чоловіки можуть захистити.
Погляд Сетору одразу опускається на мій живіт.
− Сини, отже, − тягне задумливо. − Шкода, що ти не можеш це контролювати. Але я не поспішаю, можу і почекати, поки достатньо заспокоїшся, щоб більше не бачити в мені неіснуючої загрози.
Неіснуючої? Та невже. Як же м'яко він стеле. І від цього здається ще більш підозрілим.
− Я чекаю на розповідь, моя імператрице, − на чуттєвих губах з'являється заохочувальна посмішка.
Ну ось! Від такого формулювання мені стає ще більше незручно. Оце його «моя». Формально начебто і причепитися нема до чого, а звучить ну дуже двозначно. І це справжнісінька провокація. Якщо поведуся, дам підставу думати, що на мене це діє, що для мене має значення те, як він до мене ставиться.
– Я надто яскраво переживаю ці сни та видіння, – вдаю, що не помітила цієї самої двозначності. − Вони сильно впливають на мій емоційний стан. Лякають.
− Чим? Своїм змістом? – здіймається червона брова.
− Не зовсім... Мене лякає, що вони збудуться, − зізнаюся все-таки.
І ура! У мене виходить сказати це спокійно. Мушу визнати, його манера спілкування, те що він більше не тисне своєю моторошною енергетикою, дійсно змушує фізично несвідомо розслабитися. Довіряти я жерцю від цього не почала, але загрози життю справді більше не відчуваю. Навіть щит починає потроху спадати, розсіюючись.
Напевно, це нормально. Адже все одно доведеться вчитися у цього підступного червоноволосого. Тому я продовжую розповідати хоч і виважено, але вже набагато впевненіше:
– Також мене злякала перспектива бути відповідальною за життя тих, кого я бачу у своїх снах та видіннях. Але мої володарі мені вже пояснили те, наскільки доля варіативна, і що моє призначення в тому, щоб бачити й попереджати, а не в тому, щоб особисто протидіяти побаченому.
− А ти б хотіла… протидіяти? − з дивною інтонацією уточнює Сетору.
Його питання змушує мене мимоволі спохмурніти, обмірковуючи відповідь. Некомфортно мені відкривати жерцеві свої особисті внутрішні пориви. Але, зітхнувши, я киваю.
− Так. Хоч і не відчуваю, що це в моїх силах.
− А хотіла б, щоб це було у твоїх силах? − ставить Сетору те питання, яке мене абсолютно вибиває з колії.
Я так і завмираю, ошелешено дивлячись на нього. Чи хочу я мати сили змінити те, що бачу, чого боюся? Врятувати тих, кого люблю?
Чи хочу я бути в змозі зберегти життя своїм чоловікам?
Понад усе на світі!
− Це… можливо? − виривається в мене.
− Серед подібних до тебе були ті, хто міг. Але для цього потрібно було мати досить розвинений дар, щоб побачити та прорахувати всі можливі варіанти розвитку подій. Можливо, тобі також це вдасться. Хай там як твоє призначення набагато більше й значущіше, ніж те, що тобі описали Повелителі. Владущому Дому далеко не все відомо про здібності провидиць. І тільки я можу показати, що саме тобі під силу.
− І що я маю для цього зробити? – цікавлюся підозріло.
− Для початку показати мені, як глибоко ти можеш бачити, − як щось належне, заявляє жрець. − У тому, що ти Око Абсолюта, я практично не маю сумніву. Але наскільки сильним є твій дар, поки не знаю.
− Зараз? – нервово стискаю шовковисту тканину спідниці.
− Це не займе багато часу, − запевняє Сетору, підводячись. І навіщось обходить мене зі спини.
− Але… як я побачу зараз щось? Я не вмію так... спонтанно, – з тривогою стежу за його переміщеннями.
− Я допоможу, − вимовляє жрець уже в мене над головою. Схиляється дуже низько, так, що його дихання ворушить моє волосся. − Просто забажай побачити, а я тебе направлю.
− Але...
− Що б ти хотіла знати, Ліно? Дуже сильно... М-м? Ти можеш це побачити прямо зараз, − Сетору спирається ліктями на спинку канапи, а його розкриті долоні застигають у повітрі поряд з моїми плечима. Не торкаючись. Але я все одно відчуваю, як поколює шкіру жаром.
Він надто близько. Надто двозначно. Надто…
Але клятву при цьому не порушує. Не торкається. Не загрожує. Лише провокує.
Зчепивши зуби, намагаюся абстрагуватися від своїх відчуттів. І вирішити, що саме я хочу побачити. Що я готова показати жерцеві?
− Ви побачите те саме, що і я? − Здається, мої плечі вже заціпеніли, так сильно я намагаюся не ворушитися і не видавати свою реакцію на його близькість.
