Моя всупереч - Алекса Адлер

Темрява вмить наповнює приміщення, пронизана спалахами блискавок. Мене оточує щільним покровом, відтісняючи від Сетору, підіймаючи в повітря, несучи прямо в руки А-атона. Зойкнувши, я чіпляюся за плечі свого світлого се-аран, притискаючись до нього в пошуках захисту та опори.

І перш ніж встигаю зробити ще один вдих, отруйні щупальця пітьми атакують жерця, практично миттєво сковуючи його та здіймаючи у повітря.

Але він навіть не намагається чинити опір. Лише підіймає руки у примирливому жесті.

І дивиться на моїх розлючених чоловіків прямо та відкрито. Ще й голову зарозуміло задирає, стискаючи вперто губи.

− Поясни свою поведінку, жрець! – гарчить Са-оір. − Так ти виправдовуєш надану тобі довіру?

− Моя провина тільки в тому, що я дозволив собі притримати вашу дружину за лікоть, щоб вона не впала. Чи варто було залишитись осторонь і дозволити імператриці, вагітній спадкоємцями, нашкодити собі від переляку? Так ви винагороджуєте того, хто зберіг ваш спільний скарб?

− І хто винен у її переляку? − холодно цікавиться А-атон, притискаючи мене до себе. − Адже Ліна на тебе кричала, Сетору.

Прямо на моїх очах зашморг, звитий з темної енергії, стягується на шиї жерця, підкоряючись розлюченому Са-оіру. Але червоноволосий досі навіть не намагається йому протистояти. Хоча я впевнена в тому, що йому вистачило б сил дати гідну відсіч моїм чоловікам.

Тоді чому він нічого не робить? Що задумав?

Жах, що скував моє нутро після побаченого, тепер повністю поступається місцем замішанню і розгубленості. Так, видіння мене злякало, так, я в повному шоці від побаченого, так, це немислимо... Але, якщо бути чесною з самою собою, я ж сама обрала, що побачити, сама прагнула дізнатися, який варіант майбутнього для Сетору найбажаніший. Полізла, куди не просять.

І потім... він справді не дав мені впасти.

Мов у відповідь на мої думки погляд багряних очей спрямовується тепер на мене. Наче питає, чи дозволю я вбити його через мої страхи? Через нездійснений і, цілком можливо, навіть найменш ймовірний варіант майбутнього… Через його бажання мною володіти.

Не можу. Бажання не означає дію.

− Рі-одо Сетору не винен. Я злякалася видіння і не контролювала своїх рухів. Зовсім. Він всього лиш втримав мене на ногах, − поспішно запевняю чоловіків, хапаючись за руку А-атона.

− Видіння? Це ти її змусив? – Са-оір продовжує буравити важким поглядом жерця.

− А як мені ще було оцінити її потенціал? − в'їдливо шкіриться Сетору.

− Що ти побачила, Ліно? − опускає погляд на моє обличчя А-атон.

Тепер увага всіх чоловіків зосереджується на мені. Нерви бринять від вичікування моїх се-аран та іронічного інтересу жерця… Він розуміє, що якщо Володарі дізнаються про моє видіння зараз, то йому не жити. Але в багряно-чорних очах немає жодної краплі страху.

Проте страшно мені.

Грудка нудоти в горлі тисне все виразніше. Я не можу… не можу це сказати… зізнатися… описати… не так… не зараз. Мені погано від однієї тільки думки про таку ймовірність.

Це так соромно і бридко, ніби я вже зрадила. Але ж я не зраджувала. Без провини винувата.

А ще ... Я просто не можу приректи червоноволосого на смерть тільки за те, що він прагне майбутнього, в якому міг би бути зі мною. Якщо бути справедливою, я не бачила нічого, що говорило б про його злий намір проти мене, чи моїх чоловіків. Нічого, крім тієї… жахливої ​​сцени. Та й там… це не було схоже на зґвалтування.

Занадто мало інформації. Потрібно все зважити та обміркувати.

– Я побоялася дивитися… щось про вас, чи про себе… без дозволу, – видавлюю з себе. Голос тремтить і зривається на перших словах. Але я збираюся з силами й далі говорю вже спокійніше. − І вирішила подивитись майбутнє рі-одо Сетору. У мене вийшло. Він сварився з рі-одо Норіхнаром. Обидва були дуже злі. Рі-одо Сетору говорив про те, що вичистить гнилизну з Дому Просвітлених, що всі вони забули своє призначення, що повинні служити Абсолюту, а не своїм корисливим цілям. А рі-одо Норіхнар заявив, що справжні мотиви Голоса Абсолюта в іншому. Що він завжди хотів… І на цьому видіння обірвалося. Так різко та несподівано. Просто обсипалося сірим попелом. Я не знала, що хтось може впливати на те, що я бачу. І бачити те саме, що і я.

На цьому виразно замовкаю, дозволяючи чоловікам розбиратися далі самим. Я істота емоційна і багато в чому їм незрозуміла.

Сетору примружується, буравлячи мене важким поглядом. І мені вбачається в полум'ї його очей похмурий тріумф. Напевно, цей червоноволосий чорт вже вирішив, що я за своє життя злякалася, тому й промовчала. Можливо, навіть будує плани, як тепер це можна проти мене використати. Адже кожен думає про інших у міру своєї зіпсованості.

Не лукавитиму, за себе я дійсно боюся. Накликати гнів Повелителів мені дуже страшно – я точно не обманюю себе в тому, що вони все пробачать мені тільки через мій статус се-авін. Але це найменше, що мене хвилює. Своїх се-аран я не зраджу, навіть якщо правда змусить їх мене зненавидіти. Інакше зраджу щось у самій собі.

І зараз… я просто відчуваю, що друге видіння не можна озвучувати. Щось усередині, якесь потужне і гостре чуття, знання навіть, не дозволяє відкрити рота і домовити. Краще потім. Пізніше. Наодинці. Коли всі заспокояться… і дехто, як не крути потрібний імперії, через мої одкровення не загине від гарячої руки Са-оіра. Він потрібний... його життя важливе. Я це просто знаю.

− Що ж таке таємне ти завжди хотів, Сетору, якщо навіть не дозволив Ліні це почути? – вкрадливо тягне А-атон.

− У всіх є свої секрети, Повелителі, − посміхається жрець. – Ці ніяк не впливають на наші домовленості та мою відданість нашому союзу.

Мені так і хочеться спитати, а які впливають. Але я сьогодні вже наламала дров, піддавшись своїй цікавості.

− І наскільки сильно ти можеш впливати на видіння Ліни? − ставить Са-оір питання, яке вкрай хвилює і мене саму.

І все-таки відкликає свою темряву, відпускаючи горло червоноволосого. Той, приземлившись на ноги, як дикий кіт, випростується і недбало обтрушується, поправляючи одяг.