Моя всупереч - Алекса Адлер

Сама не помічаю, як чоловік обережно мене перехоплює, знову взявши на руки. Стіна світла, що вогненним кільцем оточувала нас до цього, поступово опадає. Обряд відбувся.

− Знову спиш? − усміхається мені в припухлі губи.

− Вибач, − зітхаю тихо. − Це сильніше за мене.

Чомусь із ним мені легко перейти на «ти». Правильно. З ним я нарівні. А з Повелителями так і не змогла. А вони жодного разу не запропонували...

− Гаразд, вибачаю. У нас все одно ще ціла ніч попереду, – вимовляє Сетору вдоволено, підіймаючись на ноги.

Далеко не одразу до мене доходить, що він знову мене кудись несе. Голу. Та й сам такий.

– Мій одяг, – я навіть прокидаюся, злякавшись, що ми так і вийдемо зі святилища. Озираюсь назад, безпорадно простягнувши руку.

− Не бійся, ми підіймемося в мої покої прихованим переходом. Ніхто тебе не побачить, − з усмішкою повідомляє мені мій новий чоловік.

Доводиться змиритися, тому що повертатися він явно не збирається.

Виходимо ми дійсно не через ті двері, через які увійшли. Сетору підносить мене до протилежної стіни й несподівано наспівує щось невідомою мені мовою. Тієї ж миті у святилищі лунає кілька клацань і прямо перед нами в стіну провалюється високий прямокутник, розміром з пристойні двері. Який до того ж одразу від'їжджає убік, справді відкриваючи прохід.

А за ним я бачу сходи, що круто ведуть кудись вгору і наліво.

Сетору впевнено ступає на першу сходинку, і прохід за нами відразу ж тихо зачиняється.

Сходи нічим не висвітлюються, і я мимоволі все сильніше горнуся до чоловіка. Хоч і знаю, що ашари непогано бачать у темряві, але все одно мені трохи страшно, що спіткнеться і впустить. Після надто яскравого світла у святилищі темрява навколо відчувається майже матеріальною.

Тому, коли ми знову зупиняємося, звучить черговий наспів й перед нами спалахують обриси виходу, мимоволі зітхаю зі справжнім полегшенням.

А далі ми опиняємось у житлових покоях. У великій світлій кімнаті, оздобленій у світло-пісочних із золотом та в червонувато-коричневих тонах. Але Сетору не зупиняється і несе мене далі. Арка, ще одна кімната, трапезна, здається, знову арка і спальня.

− Можна мені в купальню? − питаю тихо, не в змозі навіть голову підняти з його плеча. Сон все більше заволодіває моєю свідомістю.

− Потім. Тобі й твоєму організму треба прийти до тями. Занадто багато сили після занадто тривалого виснаження, − заперечує Сетору, вкладаючи мене на величезне ліжко і влаштовуючи зручніше на вишневих простирадлах. А потім без роздумів лягає поряд зі мною, притягуючи мене до своїх обіймів. − Спи, Ліно. Коли прокинешся, я допоможу тобі звикнути до думки, що ти моя тепер.

Крізь дрімоту я чую його задоволене зітхання. Сама вдихаю неповторний чоловічий запах, гарячий, пряний, бентежний. І це зачіпає щось глибоко всередині мене, викликаючи теплий трепет у грудях. Ніколи мені не зрозуміти, чому цей надзвичайно привабливий взірець мужності стільки сил і можливостей пожертвував заради того, щоб зв'язати себе зі мною. Стати третім… Колись я була для нього бажаною, але забороненою чужою іграшкою. А ким є зараз? Розумію, що дружиною… але що він відчуває до мене? Оберігає, дбає, опікується, бажає так сильно, одержимо… це все так легко прийняти за кохання. Але чи кохання це… Чи готова я дізнатися? Не знаю.

Сон тягне мене у свої тенета... обволікає розум... сплітається в невиразні образи, які все більше опановують свідомість.

Я знову опиняюся у храмі Маран-Деш. І поряд зі мною Сетору. Ми разом, тримаючись за руки, підходимо до золотих дверей. Наші кроки гулкою луною котяться попереду. І на плиті поступово все сильніше спалахує геометричний візерунок, переливаючись ідеальними лініями.

Не змовляючись, ми з моїм третім чоловіком підіймаємо руки й прикладаємо долоні до гладкої поверхні. Вливаючи свою силу. Спільну на двох. І відчуваємо, як те саме робить хтось з іншого боку. Енергетичні потоки замикаються в коло, безперестанку циркулюючи, підживлюючи вже вогнем осяйні двері. І ті раптом починають відкриватися. Не на пару долонь, як раніше. Не зупиняючись, дедалі більше з кожною секундою. Поки ми не відступаємо.

Стиснувши мою руку, Сетору тепер тягне мене назад. Крок за кроком. А потім взагалі заштовхує собі за спину. І я вже, стоячи позаду нього, широко розкритими очима спостерігаю, як росте осяйний просвіт. А потім зі сліпучого світла несподівано з'являються дві високі постаті. Вони йдуть пліч-о-пліч до нас, все чіткіше промальовуючись. Але моє серце впізнає їх ще раніше, ніж починають розрізняти очі.

Це вони.

Мої се-аран.

Погляд туманиться сльозами щастя.

Повернулися. Живі. Небо, як же я скучила!

Схлипнувши, кидаюся вперед. Але мене раптово щось смикає назад. Я ніби в липку павутину влітаю, борсаюся, намагаючись вибратися, зробити хоч крок. Але мене тягне ще далі. Пробую закричати, але на рот раптом лягає чиясь рука, перекриваючи не тільки звук, крадучи подих, лякаючи до оглушливої паніки.

Волаючи в цю руку і вириваючись із невидимої хватки, я перелякано дивлюсь, як проходять Володарі через серце Маран-Деш. Ступають у зал. Наче два хижаки крадуться. І Са-оір мовчки опускає руку, в якій тут же наливається темрявою смертоносний клинок. Його дії практично віддзеркалює А-атон, створюючи меч зі світла.

І дивляться вони тільки на Сетору. Обіцяючи смерть.

− Дивис-с-сь, Ліно, − шелестить мені на вухо той самий голос. Пронизуючи до дрожу. — Вони ніколи не змиряться один з одним. Ти занапастиш їх. Якщо залишишся.

Ні. Ні, навіщо вони це роблять? Сетору не винен. Я винна. Я відновила зв'язок і тим самим мало не знищила нас усіх. Себе, дітей, їх… він нас урятував.

− Їм все одно. Він забрав чуже. Так вони гадають. Дурні, − ламає мою волю невидимий незнайомець, поступово тягнучи все далі. − Вони виконали с-с-свою міс-с-сію. Тепер твоя черга, Ліно. Ти мені потрібна. Лише ти можеш побачити. Тепер, коли Серце відкрите…