Моя всупереч - Алекса Адлер

Здається, пісня у колі стихає.

Здається, ми давно вже самі.

Здається, ми тепер чоловік та дружина...

Часто і схвильовано дихаючи, я дивлюся на Сетору, помічаючи, як спалахують і гаснуть вогні в його очах. Палають темним вогнем, щось запалюючи у моїй душі у відповідь… У тілі пульсує жар, огортаючи кожну клітинку. А нитки тягнуть, так сильно тягнуть нас одне до одного. Мене до нього. Я не думала, що й з ним так буде.

Чоловічі руки на моєму тілі важчають. Притягуючи ближче. Зминаючи тканину сукні на талії. Його дихання частішає, погляд темніє.

Я ж не можу розслабитись. Не знаю, як переступити через себе, свою внутрішню заборону. Від однієї лише думки, що зараз між нами має статися, мене трясе нервовим дрожем. Не від страху, але все ж таки… Навіть того дня, коли мене привели в ритуальне коло в Тан-Гереїш, де я втратила невинність із двома малознайомими чоловіками, я не почувала себе настільки незручно і скуто, як зараз.

− Ти мене боїшся? − хрипко питає Сетору, проводячи кісточками пальців по моїх плечах.

− Ні, − хитаю головою.

− Чому ж тоді тремтиш?

− Від нервів.

− Не треба нервувати, − шепоче він мені на вухо. Цілує шию, раптово торкаючись язиком надчутливої ​​шкіри, і мої ноги знову мимоволі підгинаються. Руки безпорадно чіпляються за чоловічі плечі, м'яку тканину його одягу. − Я тебе ніколи не скривджу.

Я йому вірю. Але як не картати саму себе за те, що збираюся йому дозволити?

Спритні пальці розпускають зав'язки моєї сукні на плечах. Тонка тканина прохолодними струмками стікає по розпаленій шкірі, невблаганно оголюючи моє тіло. Спочатку до талії, потім і нижче.

− Ти така красива, моя Ліно, − губи Сетору малюють вогняні доріжки на моєму горлі, вздовж лінії підборіддя, поки не зминають у жадібному поцілунку губи. Язик відразу вривається всередину повноправним завойовником, підпорядковуючи мій власний гарячому танцю, безсоромним пестощам. У голові вибухають феєрверки іскор, розцвічуючи повіки зсередини в різнобарвні плями.

На талії стискаються гарячі долоні, ковзають вгору, накриваючи груди. Стискаючи обидві з жадібною ласкою. Це відчувається на диво правильним, як виявляється. Довгоочікуваним. І мене мимоволі вигинає назустріч цьому дотику. Майже приголомшливому. Тілу хочеться ще. З горла виривається жалібний стогін, більше схожий на схлип.

Я тут не для того, щоби боротися з ним. Не для того, щоб чинити опір дії обряду. Потрібно поступитися. Вимкнути свідомість, наскільки це можливо.

І поступово у мене виходить.

Сама не помічаю, як теж починаю стягувати одяг із Сетору. Тілу хочеться, щоб шкіра до шкіри. Хочеться жару та дотиків. Пізнання. Чоловічої сили. Чоловічої ласки та влади. Тіло зголодніло. І я не опираюся цьому. Дозволяю тілесним бажанням та інстинктам верховодити над розумом. Розум не допоможе довести ритуал до кінця.

Стягнувши з Сетору червону сорочку, я на мить завмираю, окидаючи затуманеним поглядом досконалу красу, що відкрилася моїм очам, поки він спритно позбавляється від штанів.

Мій третій чоловік у своїй чоловічій привабливості анітрохи не поступається першим двом. Потужний, м'язистий торс, розвинена грудна клітка, широчезні плечі, рельєфний прес з привабливими кубиками. М'язи, що плавно перекочуються під бронзовою шкірою, покритою золотистими осяйними татуюваннями, по яких ніби вогники пробігають. Запаморочливі косі м’язи, що трикутником вказують на пах, де в повній бойовій готовності вже височить збуджена чоловіча плоть. І все це для мене однієї.

Неможливо не ставити питання, за що мені стільки бурливого тестостерону на мене одну. Що такого побачив у мені Абсолют, що призначив мене одну одразу трьом найкращим чоловікам свого народу?

− Мені вже не можна на спині, − шепочу зніяковіло, коли Сетору знову обіймає мене і тягне вниз, примушуючи разом з ним опуститися на розкреслену ритуальними символами підлогу.

– Я знаю, – знову цілує. Прикушує нижню губу, зализує болюче місце.

Ставши навколішки, змушує так само стати й мене, після чого розвертає й притягує до себе спиною, обхопивши обома руками. Приголомшуючи цим дотиком тіл.

Чоловічі долоні на моїй шкірі. Ковзають, торкаються, все сильніше розпалюючи полум'я в крові. Попри все.

Збуджений член притискається до мого попереку, нервуючи, змушуючи тремтіти від збентеження та розуміння неминучості того, що відбувається.

− Розслабся. Довірся мені, − губи Сетору прихоплюють кінчик мого вуха. І його долоня впевнено прослизає мені поміж ніг. Пальці гладять лобок.

З моїх губ зривається схвильоване зітхання. Дотики зміщуються далі. Моя плоть податливо розкривається під цією безкомпромісною ласкою. Пульсує й відгукується під умілими дотиками.

Все це наче не зі мною. Ніби не я тремчу в руках червоноволосого жерця. Майже так само, як у тому видінні. Усе, чого я боялася, зараз збувається. Чому ж опиратися такій долі більше немає сил та бажання? Невже я так низько впала? Чому не знайшла іншого виходу? Зрадниця.

Дихання збивається. Перед очима темніє, повіки тепер пече.

Не можна зараз про це згадувати. Не можна.

Треба довіритись.

Тіло дедалі більше горить у вогні бажання. Так вимагає ритуал. З цим тяжінням не впоратися. Душа пришита вже до його душі. Не менш міцно, ніж до двох інших. Наскрізь. Розривається на частини. А серце горить в іншому вогні. Сорому і провини. За те, що мені добре у цих чужих руках. За те, що я вже готова для нього, що стегна тремтять, а поміж ніг відчувається зрадлива волога, завдяки якій чоловічі пальці легко вриваються в жадібне лоно. За ті стогони, що рвуться з припухлих губ.

− Не думай. Просто відчувай, − проникливо вловлює мої внутрішні страждання Сетору, знову цілуючи й прикушуючи шию. − Я хочу тебе, моя солодка Ліно. Так давно хочу. Подаруй мені сьогодні себе. Тільки мені.

Штовхається пальцями всередину все наполегливіше, готуючи та розтягуючи.