Ти отруїв мене собою - Валерія Дражинська

Незабаром мої підозри підтверджуються. Богдан щовечора приходить додому, що вже дивно. Весь час якийсь нервовий, смиканий. На мої акуратні спроби хоч щось з'ясувати лише відмахується. Я хвилююся за нього. Все ж таки не чужа мені людина. Так, я його не люблю, але вже звикла. Богдан мені... Я навіть не знаю, як правильно його визначити. Так, я не хочу, але й не боюся залишитися без нього, без усіх тих благ безтурботного життя, які дає мені він. У мене є свої особисті накопичення, вища освіта, невеликий досвід роботи в міжнародній фармацевтичній компанії. Не пропаду! Три аптеки, які на даний момент мої, невідомо чи далі будуть такими. Спочатку гроші вкладав Богдан.

Коли погоджувалася вийти заміж, я знала на що йду. Чоловіка зраджувати не збиралася. Навіщо? Той шалений неконтрольований ураган почуттів мені більше в житті не випробувати. Розмінюватися на дрібниці я не згодна. Чоловік є, тож у мене там нічого не "заросте".

"Маленька, забудь мене і живи!". Я і живу, ось тільки у спогадах, весь інший час існую. І ненавиджу себе! Мене досі розриває на двоє. З одного боку, совість шкребе своїми мерзенними лапками неправильністю того, що трапилося, а з іншого - ейфорія від вчинку об'єкта мого божевілля.

В один із вечорів відбувається те, до чого я подумки готувалася:

- Каріно, мені необхідно завтра виїхати, - втомлено повідомляє Богдан, колупаючись виделкою з ножем у тарілці.

Я п'ятою точкою відчуваю, що це не чергова вилазка на курорт із коханкою. 

- Навіщо і куди, дозволь дізнатися, - цікавлюся незворушно, а всередині все холоне.

Я очікувала подібного, але погане передчуття охопило ситуацію за межі мого розуміння.

- Не можу сказати. Вибач, - на мене не дивиться.

- Мені щось загрожує?

Зараз немає для мене нічого важливішого за власне життя, яким би воно не було. Адже потім невідомість, якщо існує це "потім". Лежачи під тим столом у розпал хаосу навколо, я усвідомила це раз і назавжди.

- Ні, тебе це жодним чином не стосується, - Богдан піднімає очі, дивиться впевнено і твердо.

- Богдане, що відбувається? Скажи мені, будь ласка.

- Просто вір мені. Я тебе хоч раз підводив?

Не дивлячись на свій стан, я скептично підводжу брову. Мовляв, серйозно?

- Я не про цей бік нашого життя, - кривиться він.

Будь-яка, навіть дрібна, невдача цієї людини в будь-якій сфері била його по гордості. Не як інших людей, а набагато відчутніше. І йому потім обов'язково потрібно було зробити так, щоб ситуація повернулася в його бік. Будь-яким способом.

Згадалося, як ми познайомилися. Я закінчила університет. Відразу після вручення диплома, не святкуючи з одногрупниками, вирушила на практику в компанію, в яку мене влаштував Сергій Степанович. Річ не в тім, що я не хотіла його підвести, просто потрібно було терміново замінити навчання, яке закінчилося і відволікало мене, іншою зайнятістю. Нова цікава робота саме те. Веселі посиденьки в компанії давно стали мені не цікаві. 

Але ввечері, після робочого дня все ж довелося топати в бар із новими співробітниками. Для успішного впровадження в колектив. Ось тоді й намалювався Богдан. Підійшов за наш столик, нахабно сів за вільний поруч зі мною стілець та почав зачаровувати дам і виводити з себе двох присутніх чоловіків. Привабливий та видний хлопець одразу налаштував кількох вільних представниць прекрасної статі в нашій компанії проти мене, оскільки приділяв мені особливу увагу. Зрозумівши, що запахло смаженим, я, попередньо попередивши свою безпосередню начальницю (слава Богу, заміжню), втекла з бару. Ось із цього все і почалося. Доглядав красиво. Навіть якщо і переслідував, то якось із розумом, чи що. Кілька разів все ж ходила з ним на побачення, коли діставав до ручки. За рік таких підкатів увесь жіночий колектив почав вважати мене зажерливою стервою, тим паче, я ще й стрімко пішла вгору кар'єрними сходами. Тоді Богдан запропонував одружитися. Ефектно, пафосно. Розгубившись, я сказала, що подумаю. Порадившись із Сергієм Степановичем, дала згоду. Він кандидатуру Богдана схвалив.

Шикарне весілля. Мої щасливі батьки. Перша шлюбна ніч. Весільна подорож на Мальдівах. Усе красиво, дорого і... безлико. Байдуже!

Тоді я вперше замислилася, що, йдучи з тієї грецької темної прибудови, він усе-таки забрав мене із собою, залишив лише огризок, у вигляді оболонки, який викинув на узбіччя. У швидкісну трасу життя я повернулася самостійно і вельми успішно. От тільки як мені себе повернути назад? 

Рано вранці прокидаюся від ніжного поцілунку в скроню. Зпросоння відмахуюся.

- Богдане, ти чого? - обурююся я, бо не пам'ятаю, коли востаннє удостоювалася такої ніжності.

- Карін, ти пам'ятаєш ту маячню, що я розповідав тобі на Сейшелах, де ми відпочивали минулого року? - шепоче мені на вухо.

- Угу.

Насильно відкриваю одне око і дивлюся на настінний годинник - п'ять тридцять ранку. Охреніти! З огляду на те, що заснула я близько третьої. Вошкалася безрозмірним ліжком, не в силах заснути від думок, що роз'їдають мозок. У той час як бадьорий зараз чоловік безтурботно хропів на іншому боці.

- Каріна?

- Ключ від... Банк... Потім марення. Пам'ятаю, Богдане… Я спати хочу! Відчепись, - мозок реально розчиняється в серпанку майбутнього сну.