Наосліп - Ерін Кас

Софія

З самого рання в неділю я на ногах. Мама пече налисники, які так любить Лера, а я слідкую за м’ясом, що тушкується на плиті. Телефон біля мене, бо Лерка теж надто активна зранку. З речей майже нічого не беру, бо минулого разу відвезла пів шафи. Коли мама закінчує пакувати наїдки, тато вже давно чекає в автівці.

З комфортом доїжджаю до гуртожитку й виходжу біля самої арки. Як чудово, що не доведеться йти пішки на трамвай з автовокзалу. Задоволена йду до гуртожитку й підіймаюся на свій поверх. Відчиняю двері й наштовхуюся на сюрприз.

— Нарешті! — вигукує усміхнена Лія. — Це якісь шалено довгі вихідні, — обіймає мене.

— Ого! Оце ти заморочилася! — дивлюся на накритий стіл і не можу стримати усмішку. Так приємно, що вона нас чекала з Лерою.

— Ага. Зараз малу дочекаємося й поласуємо смачним.

— А шампанське з якого приводу?

— Святкуємо започаткування таємного клубу, – смішить мене відповіддю. — Не уявляєш, скільки мені це коштувало, — каже дівчина, сідаючи на ліжко.

— Та ні, уявляю, — протягую, роздивляючись смаколики на столі. — Оце так святковий стіл.

— Я не про гроші, а про час. Ніколи в житті стільки не готувала.

— Не забагато для трьох?

— В самий раз. Ти ж голодна?

— Ну, можна чогось з'їсти, — дивлюсь на фрукти, нарізані на тарілці, бутерброди з лососем й авокадо, цукерки й пляшку шампанського.

— О, Лера об'явилася, — каже Лія й відповідає на дзвінок.

— Ти де? Так, Соня вже на місці. Давай швидко, бо почнемо без тебе.

Вона вимикається й дивиться на годинника. Дивно, але за минулий тиждень Лія добре встигла вивчити наші характери й звички. Якщо Лера чогось не знає, чи якщо приховати від неї якийсь секрет, то це буде справжня катастрофа. Вона зі шкіри вилізе, але дізнається правду. От і зараз, лишається засікати час, через скільки хвилин вона з'явиться на порозі кімнати.
Коли двері відчиняються, ми сидимо за столом, а Лія відкорковує шампанське.

— Ого! — вигукує Лерка. — У тебе день народження? — одразу звертається до Лії. Треба ж, а я не подумала про це.

— Ні, — заспокоює дівчина. — Він влітку. Сьогодні святкуємо нашу першу справу таємного клубу.

— О, то я швидко мию руки й готова, — хапає мило й зникає за дверима.

День почався так активно, а закінчується на дуже приємній ноті. Ми п'ємо смачне шампанське, ласуємо фруктами. Лія навіть манго купила і навідріз відмовилась брати з нас гроші.

— Отже, діємо за такою схемою, — говорить дівчина, відставивши чашку вбік. — Ти пропонуєш своєму кавалеру сходити компанією в клуб. Скажеш, що візьмеш подруг, щоб було веселіше.

— Я Назара хотіла запросити, — вставляю своє слово.

— Чудово. Так ще краще.

— А потім? — питає Лерка.

— Потім все буде видно й так, — відмахується Волошина й підливає ще шампанського.

— А у мене таке було на вихідних, — протягую, одразу викликаючи цікавість у дівчат.

— У селі собаку вкрали? — жартує Лія, викликаючи веселий сміх Лерки.

— Вночі мені зателефонував якийсь п'яний неадекват і вимагав, щоб я одягла купальника.

— А ти що? Одягла? — питає Лія.

— Ну, ти прямо, як він, питаєш, — починаю сміятися.

— І хто він? — питає Лерка. — Ви познайомились?

— Ні. Навіщо мені з ним знайомитись? Зрозуміло ж, що якийсь телепень.

— Нічого не зрозуміло. Погодьтесь, що це романтично, — каже Лія. — Може, він симпатичний і цікавий, і тільки випадок звів вас разом.

— Ніхто нас не звів. Ми поговорили й все. Він нагрубив мені, а я дала відповідь.

— Дарма ти не хочеш з'ясувати. У нього ж звідкись був твій номер. Може, це хтось з коледжу? — каже Лера.

— Або таємний прихильник, — приєднується Лія.

— Про номер я не подумала, — роблю ковток шампанського. — Але ж голос незнайомий.

— А ти знаєш голоси всіх хлопців з гуртожитку? — перекривляє мене Лера.

— Ми б точно такого шансу не втратили, — підтримує її Лія й розливає залишки напою.

— Схоже, ми з тобою знову йдемо у магазин, — робить висновок Лера, дивуючи нас обох.

— Так, поки прийдемо, щоб мала про що нам розповісти, — говорить Лія й підводиться.

— Я піду з вами й не збираюся нікому телефонувати, — теж підводжусь.

— Ні, — зупиняє мене Лера, — не руйнуй традицію. І подумай над своєю поведінкою, бо дуже негарно змушувати подруг губитися у здогадах.

— Оце так! Дівки, ви скажені.

— Нумо сміливіше! — вигукує Лія й зникає за Лерою за дверима.

От чудні! Навіщо взагалі мені морочитись через якогось грубіяна? І що я йому скажу? Розблоковую телефон й дивлюсь на номер, який так і не видалила. Прекрасно розумію, що завтра буду картати себе за таку поведінку, але зараз шампанське штовхає на веселі пригоди. Тому натискаю на кнопку виклику й чекаю.

— Я слухаю, — відповідає той самий голос після першого гудка.

— Кхм, привіт, — видавлюю з себе.

— Привіт. Хто це?

— Е… Софія.

— А, ну тепер все зрозуміло, — каже роздратовано. — Яка Софія?

— А ти, я бачу, з усіма такий грубіян.

— Не зрозумів, — на декілька секунд він замовкає. — А, це ти, мала?

— Ніяка я тобі не мала.

— Значить, Софія, — чую, що усміхається. — То тебе ще не навчили гарно поводитись, Софіє?

— Ти завжди такий гр...грубіян? Скільки тобі? П’ятдесят? — знаю, що неправильно таке питати, але слова вилітають перш ніж я встигаю подумати.

— Он як ми заговорили? Почекай, виїду з паркування, — чую якийсь шурхіт, а потім тишу. — Щось мені підказує, що ти випила, — говорить через декілька секунд.

— Ти будеш говорити за кермом? — відповідаю питанням на питання.

— Софіє, відповідай мені, — говорить з натиском.

— Так, випила, — відповідаю, сама не розуміючи, як піддаюсь.

— Привід?

— Заснування клубу, — верзу казна-що. Його тон змушує мене губитися.

— То ти у клубі? Чому не чути музику?