Наосліп - Ерін Кас

Софія

— Лер, ти нічого не хочеш мені сказати? — питаю подругу після останньої пари.

— Та наче ні, — відповідає засмучено й знизує плечима.

— Повезеш з собою додому, а потім всі вихідні будеш думати й сушити собі мізки, як краще вчинити? Не знала, що між нами є секрети, — підводжуся й забираю свої зошити. Удаю, що ображена, і крокую на вихід з аудиторії.

У п’ятницю коледж, як вулик, після занять. Всі такі активні, якими не були впродовж всього тижня. Мешканці гуртожитку поспішають до своїх кімнат, щоб взяти вже складені сумки й чкурнути по домівках. Лера почала мене турбувати після того побачення з Дем’яном. Ходить якась засмучена. Наче й усміхається, говорить з нами на різні теми, жартує з Лії, але видно, що думками десь далеко. Раніше вона такою замкнутою не була. Ми завжди ділилися одна з одною своїми думками й давали поради. Я вже починаю хвилюватися і тепер ще дужче хочу познайомитися з тим загадковим Дем’яном. Який завжди зайнятий.

— Чекай, — подруга наздоганяє мене в коридорі й крокує поряд. Ми виходимо з коледжу й прямуємо до гуртожитку. В запасі маю дві години до маршрутки, тому звечора сумку навіть не збирала. Цього разу я не буду уявляти себе богатирем і повезу додому тільки пустий посуд, щоб знову привезти чогось смачненького.

— У мене все добре, просто трішки нервую через Дем’яна, — говорить подруга, підтверджуючи мої думки.

— Чому? — зупиняюся й відходжу убік.

— Ну, у нас якісь дивні стосунки. Він не знаходить часу, щоб зустрітися зі мною, але проговорився, що в середу був у клубі.

— Ти впевнена, що у нього є симпатія?

— Не знаю. Каже, що є, але ж я не питала прямо. Він говорить, що я йому подобаюсь, і кличе до себе в гості.

— У гуртожиток?

— Так. Запрошував, коли його товариш від’їздив додому. А ще пропонував лишитися на вихідних й провести час разом.

— Тобто з ночівлею? — починає доходити до мене сенс її слів.

— Так, Соню. А я не готова до таких стосунків, бо зустрічаємося ми не так давно. І я не впевнена у тому, що це все справжнє. Розумієш?

— Звісно, розумію. Не думала, що доведеться говорити про це колись, — зітхаю, згадуючи, якою довірливою і закоханою була я. — Не повторюй моїх помилок. Я літала на крилах і повністю довіряла. Фантазія будувала такі плани, що зараз хочеться сміятися вголос від своєї наївності. А потім він просто кинув мене, навіть не подумавши, як я переживу його зраду.

— Зазвичай, так говорять жінки, які набагато старші за нас, і мені дуже шкода, що так трапилось. Мабуть, колись у майбутньому ми сміятимемось з цих дитячих проблем, хоч зараз я просто в розпачі.

Беру Леру під руку й разом йдемо у кімнату. Гадаю, коханням з його боку і не пахне, він просто користується тим, що Лерка закохалася, от і пропонує різні непристойності. Заходимо у кімнату й застаємо Лію в ліжку.

— Ти захворіла? — одразу запитує Лера.

— Ні, — сонно промовляє дівчина. — Буду спати всі вихідні, бо цей вбивчий ритм мене доконає.

— Оце насмішила, — починаю сміятись з її заяви. — Тільки перший тиждень пройшов, а ти вже без сил.

— Ми тобі привеземо щось смачненьке з дому, — каже подруга, витягаючи сумку з-під ліжка.

— Не відмовлюся, — підводиться дівчина й сідає, закутавшись у ковдру.

— А у тебе хіба немає подруг? — питаю й теж починаю збирати судочки у сумку.

— Є, але ж ви їдете, — знизує плечима, а ми перезираємося.

— А поза гуртожитком? — уточнює Лера.

— Немає. Точніше, були, але у нас різне розуміння дружби, як виявилось.

— У кожного воно різне, те розуміння, — знизую плечима.

— Я за цілий тиждень жодного разу не почула пліток про свою ситуацію. Всі мовчать, а це означає…

 — Що ми про тебе нікому не говорили, — перебиває її Лера.

— І не кажемо, — додаю. — Не для того ти нам відкрилася, щоб ми пускали плітки по всьому гуртожитку.

— То чому я не можу називати нас подругами? — питає, дивлячись на нас по черзі.

— Звісно, можеш, — кажу голосно й усміхаюсь. — Ми теж не проти такої подруги, хоча й були не задоволені появою новенької.

— Уявляю. Я бачила твоє обличчя, — киває Лері, а та починає сміятись.

— Добре, — говорить, сміючись, Лера. — Так і бути, приймаємо тебе в наш таємний клуб.

— Ого! А в нас такий був? — дивуюсь, знов викликаючи сміх дівчат.

— Буде, — знизує плечима подруга. — Дамо одна одній обіцянки дружби і всяке таке.

— Це змахує не на клуб,  а на дитячий садочок, — бурчить Лія.

— Хто придумав, той і командує, — шикає на неї Лера й сідає поряд. — Дівчата, обіцяю, що буду підтримувати вас в усьому, що б не сталося. Ви можете покластися на мене в будь-якій ситуації.

— Ти ж знаєш, що я завжди на твоєму боці, — говорю, розчулена такою щирою промовою.

— Ну, клуб, так клуб. Підтримую і обіцяю свою підтримку та дружбу, хоч і не вірю в неї, але завжди мріяла,  — приєднується Лія.

— Я хочу, щоб наша дружба не зникла після закінчення технікуму і ми навіть у старості могли зібратися й випити по келиху вина.

— Тільки не того дешевого, — вставляє шпильку Лія.

— Мені потрібна ваша допомога, — зізнається Лера.

Вона розповідає заново історію, яку озвучила мені біля гуртожитку. Каже, що не вірить у його щирість, але не може нічого зробити з симпатією, яку відчуває. Лія довго слухає й має дуже зосереджений вираз обличчя, а мені страшенно хочеться надавати тому Дем’яну стусанів.

— Робити висновки, не побачивши людину, неправильно. Пропоную сходити всім разом у клуб на наступні вихідні. Ну, в отой, що всі говорять у гуртожитку, якщо його можна назвати клубом. Ти нас познайомиш, і ми побачимо, що ж то за фрукт. Заодно відпочинемо разом та відсвяткуємо заснування нашого клубу.

— Точно, — підтримую Лію. — Ми давно хотіли з тобою сходити туди, подивитися, що до чого. Разом буде весело.

— Згодна. Тільки потрібно попередити батьків, що ми будемо займатися на вихідних додатково, — робить висновок Лера й підводиться.