Наосліп - Ерін Кас

Софія

На вечерю до нас завітали татів брат Петро з жінкою Надією. Вони завжди приносять для мене цукерки чи якісь інші смаколики, хоч я вже й не маленька. Дядько запеклий рибалка, тому завжди приносить з собою цілу миску смачнючої смаженої риби. Обожнюю, коли це маленькі карасики, аж слина тече, поки ми нарешті всідаємося за стіл. Вони трохи розпитують мене про навчання, розповідають про свого сина, мого двоюрідного брата Микиту, який вже давно одружений і має своїх дітей. Потім тато заводить тему риболовлі й чоловіки забувають про все на світі. Мама теж говорить про своє з тіткою Надією, а я вирішую піти до своєї кімнати.

Вмикаю собі телевізор і просто гуляю в телефоні соціальними мережами, спостерігаючи за новинами в однокласників та знайомих. Час технологій не лишає жодних секретів. Точніше, люди вирішили, що всім зараз потрібно ділитися у сторіз.
Купила нову сукню — потрібно негайно одягнути й сфотографуватися для інстаграму. А що? Хай всі бачать, яку красу придбала. Пішла у кафе чи ресторан — обов’язково потрібно сфотографувати їжу та напої, які вживаєш. Нехай всі бачать, як ти гуляєш. Поїхала відпочивати — мільйон фото на сторінці, щоб всі заздрили, який білий пісок на Азовському морі, і байдуже, що позаду гора засохлих водоростей. Не розумію я такої звички.

Звісно, я теж зареєстрована де тільки можна, але не вважаю за потрібне повідомляти про кожен крок у своєму житті. Навіщо? Невже чужа людина порадіє за тебе? Мені здається, що своїми досягненнями ти тільки гніваєш тих, кому не так сильно пощастило. Достатньо одного-двох фото, щоб знайомі могли знайти тебе й додатися до друзів.

За своїми роздумами пропустила майже весь фільм. Хоча, воно й не дивно, він абсолютно нецікавий. На годиннику дванадцята ночі, а я прокинулась о сьомій, організм вимагає сну. Вимикаю телевізор і лягаю у ліжко. Засинаючи, думаю про Назара й передивляюся наше листування. Сьогодні ми не списувались. Хлопець говорив, що теж поїде додому на вихідні, а повернеться аж у понеділок зранку. Добре, що я поїду з татом. Не доведеться стоячи їхати у маршрутці й приїду вдень, щоб Лії було веселіше.

Тихий телефонний дзвінок будить мене серед ночі. Нічого не розуміючи, намагаюсь знайти телефон, але на тумбочці його немає. Виявляється, що я лежу на ньому, тому дзвінок такий тихий. За вікном темно, електронний годинник показує третю ночі. Серце починає перелякано стукати, коли бачу на екрані незнайомий номер. Хто це може бути?

— Алло? — відповідаю сонним голосом, прислухаючись до тиші у слухавці.

— І де ми ходимо? — чую через секунду чоловічий голос.

— Взагалі-то сплю, — відповідаю шоковано. У голові ще миготять яскраві сни, тому не можу зрозуміти, з ким говорю.

— Дуже смішно, — хмикають у відповідь. — Я тебе вже пів години чекаю. Якщо купальника немає, виходь так. Я не проти, — чую, що чоловік усміхається.

— Якого купальника? Звідки у вас мій номер? — починаю прокидатись.

— Ти перепила, крихітко? — говорить, сміючись.

— Я не пила, — відповідаю вже грубіше, бо терпіти не можу таких неадекватів.

— Дивна ти якась. Ми весь вечір пили текілу, а потім шампанське. І купатися у басейні було твоєю ідеєю.

— Ви алкоголік? — доходить до мене.

— Що? — гаркає у слухавку.

— Несете казна-що. Я знати не знаю, хто ви такий, що і з ким ви пили і де збираєтеся купатися.

— Слухай, якщо ти через дві хвилини не спустишся… Упс! Крихітко, ти тут? — чую здивування. — А з ким тоді я розмовляю? — Ей, ти хто? — це вже до мене.

— Ну, нарешті! Який же ви дурень! — вигукую і відключаюся.

Це ж треба таке утнути! Скільки ж він випив, якщо переплутав голос коханої людини з абсолютно чужим? Дивуюся з таких чоловіків. Ніколи б не хотіла познайомитися з таким хамом. І головне, як говорить, наче я йому щось винна. Лягаю спати, але сну як не бувало. От халепа! Перебив мені увесь сон, тепер буду лежати й рахувати овець до самого ранку. Краще б то був Назар, але він у такий час спить, як і всі нормальні люди. Тільки алкоголіки п’ють текілу, яку я жодного разу не куштувала, і купаються восени у басейнах.

Засинаю аж під ранок і о дев’ятій вже прокидаюся. Сьогодні у мами купа справ, а я хочу їй допомогти. Відпочивати, звісно, добре, але батькам теж потрібно допомагати. Йдемо з мамою на город, поки тато щось там ремонтує в автомобілі. У порівнянні з сусідами ми не маємо великого господарства, але мама тримає курей, тому садить кукурудзу, щоб їх годувати. Майже весь урожай вже зібрано й город прибраний, але лишилася кукурудза, яку ми й ламаємо. Тато приєднується й рубає її, а потім ми палимо величезне вогнище і печемо картоплю на обід.

От за що я обожнюю з дитинства ранню осінь. Повітря стає прохолоднішим і насиченим ароматом чорнобривців, які квітнуть до самих морозів, а ще запахом диму і печеної картоплі. Це найкраща їжа, яка тільки може бути. Хоч і руки чорні від попелу, а світлий манікюр майже знищено, ти чистиш картоплину, кладеш на неї шматочок масла, трохи посипаєш сіллю і смакуєш… Це нереально смачно. Надворі тепло, ми сидимо у дворі й обідаємо, насолоджуючись спілкуванням один з одним. Тато жартує, що я заїлася, як свиня. Наче копирсалася у попелі. Мама сміється й каже те ж саме про нього.

Люблю своїх батьків. Ми не завжди знаходимо спільну мову, і вони не розуміють мого бажання лишитися у Дніпрі, але такі сімейні дні — щось особливе. Пройдуть роки, я стану дорослою самостійною жінкою, але завжди матиму на серці цей солодкий спогад, який грітиме душу в найлютіші морози в житті.

Гарно попрацювавши й насолодившись чудовою погодою, йду відпочивати до своєї кімнати. На телефоні безліч повідомлень від Лери. Вона пише, що теж приїде раніше разом з мамою, щоб купити собі одяг на ринку. От і добре. Зберемося всі раніше й підемо прогуляємося, погода просто вимагає прогулянок та відпочинку на природі. А ще помічаю пропущений виклик і одразу думаю, що то Назар, але номер змушує засмучено зітхнути. Це номер того неадекватного, котрий вночі так безжально розбудив мене. Декілька хвилин кручу телефон у руці, а потім все ж набираю його номер. Не знаю, навіщо, просто цікаво, що сьогодні скаже, якщо, звісно, він протверезів.