Наосліп - Ерін Кас

Софія

Що таке криза? Гугл чітко дає пояснення цьому терміну. Життєва криза — складний період життя, під час якого різко змінюються ставлення до себе і світу, спосіб осмислення набутого досвіду та напрям життєвого шляху. Чомусь мені здається, що саме цим терміном буде найточніше схарактеризувати наше життя впродовж останніх трьох місяців.

Ми неначе застигли на місці, і всі дні просто схожі на один — перший день після клубу. Добре, що це був вихідний і нам не довелося кудись ходити. У Лери почалася депресія після розставання з Дем’яном. Спочатку вона плакала, потім гнівалася на Лію, а потім просила пробачення й все застигло на місці. Ні, ми ходимо на навчання, готуємо їжу після занять, їздимо додому, але все якось похмуро й безрадісно. Навіть Лія втратила свій пофігізм і влилася у сірість Лериного настрою.

Найтяжче — дивитися на подругу, яка наче втратила частинку себе. Знаю, що словами в такій ситуації особливо не допоможеш, бо потрібно, щоб минув час. Згадую себе, коли страждала від першого нерозділеного кохання: тоді мені нічого не хотілося чути. Мама говорила, що у вісімнадцять розчарування здається кінцем світу, але з часом воно мине. Залишиться неприємний осад, та колись його замінить нове яскраве почуття. Я не вірила в це тоді, а зараз саме це й говорю Лері.

Намагаюсь підтримати, як можу, і постійно пропоную розвіятись. Лія повністю підтримує мене, тому в неділю ми влаштовуємо обов’язкову прогулянку у парку, а серед тижня дивимось тільки позитивні фільми та передачі. Я заборонила Лері навіть дивитися передачі, де діти шукають своїх батьків, щоб вона не плакала.

Після того танцю, де Дем’ян поводився, як сексуально стурбований підліток і намагався обмацати нашу подругу, Лера кинула його. Лія терпіла увесь цей жах, щоб довести його нікчемність. А потім заліпила такого ляпаса, що аж підлога здригнулася у клубі. Назар, спостерігаючи за тією виставою, тільки дивувався й нічого не міг зрозуміти. Ми швидко зібралися й повели заплакану Леру на вихід. Назар тоді викликав таксі й оплатив його. Ми приїхали у гуртожиток, де довго втішали подругу. Я сама ледь стримувала сльози, коли вона так надривно плакала. Та все минулося. Звісно, вона не забула і досі переживає стрес, але вже не плаче. Принаймні при нас намагається усміхатись й говорити на різні теми.

Виходжу надвір з коледжу й вдихаю морозне повітря. Цього року зима прийшла за розкладом, вночі навіть невеликий сніг випав. Є всі шанси, що Новий рік зустрічатимемо зі снігом та морозом. Це ж треба! Дні летять за днями, у цій метушні пролетіла осінь, і майже закінчується грудень. Не віриться, що ще пів року — і ми отримаємо дипломи.

— Все, ходімо, — говорить за спиною Лера й швидко крокує до гуртожитку.

— Не віриться, що ми склали останній іспит, — поспішаю за нею.

— Не знаю. Я якась загальмована, — каже подруга, кутаючись у розстебнуту куртку.

— Але це вже ти, — усміхаюсь кутиками губ.

— Так, я, — зітхає й бере мене під лікоть. — Не знаю, що робила б без вас. Це ж треба було так вляпатися. Якщо то і є кохання, я не хочу більше таких емоцій.

— А ми тепер одразу будемо робити перевірку, — жартую й нарешті бачу щиру усмішку Лери.

— Боюсь, Лії така ідея не сподобається, — починає сміятись, а я підтримую. — Насправді вона молодець. Не кожен піде на такий крок, мені соромно, що я ображалася на неї.

— Зараз все добре, і не потрібно згадувати той період. Він не був для нас позитивним.

Проходимо повз Степанівну й підіймаємось на другий поверх. У кімнаті Лія пакує речі.

— Невже ти погодилась?! — радісно запитую (я запропонувала поїхати до мене на канікули, щоб не довелося сидіти тут два тижні самій).

— Ні, вибач. Поїду додому, — сідає на ліжко й дивиться на нас. — Братик вичитав сьогодні, що могла б хоча б раз на рік показатися на очі мамі. Побуду в неї, поки не почнеться нове капання на мозок, а потім повернуся.

— Потрібно відсвяткувати останній навчальний день, — каже Лера й дістає з шафки три пакети гарячого шоколаду.

Ми робимо напій, сідаємо всі на ліжко Лії. Добре, що ми так здружилися й прикипіли одна до одної. Навіть не хочеться їхати додому, так би й зустрічала Новий рік з дівчатами у нашій скромній, але вже такій рідній кімнаті. Випиваємо свій напій та збираємося додому. Через три дні Новий рік, так хочеться, щоб він приніс нам всім щось хороше. Позитив! Ось чого нам не вистачало всю осінь і те, чого ми з нетерпінням чекаємо.

Разом виходимо з гуртожитку й довго обіймаємося з Лією. Вона сідає у таксі, а ми крокуємо на зупинку трамвая. На виході з арки нас наздоганяє Назар, який став для мене справжнім другом. Він навіть приносив Лері морозиво й шоколад, коли у неї був період безперервних сліз. Ми можемо говорити про все на світі. Він декілька разів питав поради, як краще вчинити у ситуації з колишньою дівчиною, а я ділилася своїми роздумами, коли несила була терпіти одноманітність осінніх днів.

На автовокзалі прощаємося й всі роз’їжджаємося по домівках. Дивлюсь на дорогу і не розумію, як так швидко пролетів час. Ось наче тільки-но я їхала на навчання в останні дні серпня, а зараз вже зима. Невже й життя так швидко мине? За вікном починає сніжити, а у маршрутці тепло й спокійно. Заплющую очі — й чомусь згадується той чоловік. Незнайомець, який так і не зателефонував більше. Та й навіщо? Про що нам говорити, двом абсолютно незнайомим людям? Але те відчуття… Не можу забути той трепет і хвилювання, коли чула його голос.

На вокзал рідного села приїжджаю, коли сутеніє. Закидаю сумку на плече, сумку з ноутбуком беру у руку й швидко крокую додому. Сніг розібрався ще більший. Тільки це не великі пухнасті сніжинки, які неквапом покривають землю, а маленькі й колючі. У світлі від автомобільних фар вони здаються мікроскопічними уламками скла, які вітер кидає в обличчя, викликаючи неприємні відчуття. Біля воріт помічаю маму й крокую швидше.

— Ну, що? Всі іспити склала? — питає схвильовано.