Тільки ми - Ліка Радош

Частина 1

розділ 1 

Думала, що запізнюся. Та все ж, обставини склалися на мою користь. Коли виходила з під'їзду, наткнулася на нашого сусіда, котрий знає де я навчаюся і запропонував підвезти до університету, йому по дорозі.

Зважаючи на погодні умови, не погодитись, було б моєю дурістю. І якщо врахувати, що зараз робилося на вулиці, то я зробила правильний вибір. Вчора випало багато мокрого снігу, а в ночі мороз доробив свого, тому міські тротуари, перетворилися на доріжки з випробуваннями. Є надія, що їх розчистять та посиплють чимось, хоча б до обіду, якщо, взагалі, місцева влада буде думати, щось із цим робити. А так, міські травмпункти сьогодні будуть мати, мабуть, більше відвідувачів, ніж кав'ярні, до котрих забігають, щоб зігрітися.

Чого б мені про це знати? Та просто. Минуло року на такому от атракціоні мені не пощастило, я зламала собі руку. Добре що ліву, бо випускний клас, то таки, дуже серйозно.

Не підходжу, підлітаю до вхідних дверей вестибюлю. І... відчуваю, що, таки, підлітаю, бо обидві ноги ковзають і відриваються від землі. Все, моїй п'ятій точці — хана. Мабуть, минулого року я започаткувала традицію: у важливий період, як от сесія, вломити собі щось. Пробач, ліва ручко, але нехай це, знову, будеш ти. Зажмурюю очі, і чекаю, на цей гострий біль, що обіцяє мені падіння з кількох сходинок на дупцю. А враховуючи мої метушливі рухи руками і ногами, які додадуть клопоту при зустрічі  бетону зі мною, то відчуття будуть ще ті.

Ой, ні! Чиїсь теплі руки обвивають мою талію, а моя спина впирається в тепле тіло. Ну, мабуть, воно тепле, десь там під курткою. І моя епічна зустріч із землею скасовується. Можна передихнути.

- Обережніше, красуне! - чую, попри шум в голові та й в вухах, що викликав адреналін. Від думки, що зараз добре гепнуся, все перемішалось.

 Ледве відповідаю.

- Дякую. - повертаюся обличчям до свого рятівника, готова його розцілувати.

Ох!!! Цього таки хочеться цілувати. Високий, красивий, так ще й брюнет, от тільки очі карі, а не сині, та, нічого, переживу. Мабуть, адреналіну в крові дуже багато, бо у звичайній ситуації, я б на такого красеня не посміла б і глянути, а тут, застигла. Розглядаю на повну. І все, що бачу страшенно мені подобається. Потихенько, ейфорія проходить. І мій дах повертається на місце, думки також.

- Ще раз дякую. - повертаюся і йду до сходів, щоб по швидше потрапити до авдиторії, і забути ці карі очі, бо здається мені, що я попала.

Посеред сходової клітки мене наздоганяє подруга Ксеня. Шарпає за руку, щоб привернути увагу, бо я вже точно не на консультацію спішу, а так політати в хмарах і подумати, помріяти про мого рятівника.

- Хто той красень, що тебе обіймав? - о-о-о, то не тільки мені він здався привабливим.

Оксанка дівчина також хоч куди. Красива, висока, так ще й натуральна блондиночка. Хлопці завжди на неї увагу звертають, а вона тільки і вибирає, котрий більше сподобається. Якось, раптом не захотілося їй розповідати, що то було, приревнувала. Бо побачила її інтерес до того хлопця.

Так, ніби, мені з ним щось світило. Такі точно в мою сторону не дивляться. Таким, якраз, Оксанка гарною парою буде. Та, все ж поборола в собі непрошену ревність і заздрість. Подруга ж не винна, що набагато красивіша ніж я.

- По перше: не обіймав він мене, а просто не дав упасти. А по друге: не знаю. - намагаюся спокійно відповісти і не видати своїх почуттів.

- Як не знаєш? А чому не познайомилась? Він тебе, он як, поглядом проводив! - продовжує тріскотіти Ксенька.

- Провів, і молодець. - а що я могла, ще сказати? Що оніміла, коли отямилась від шоку, що падіння не відбулось, а коли глянула на нього, знову все з голови вивітрилось.

- Ну ти даєш! Я б на твоєму місці, точно, такого не пропустила. - не вгавала Оксана, так наче я сама не знаю.

- Скажемо так. Якби на моєму місці була ти, він також тебе не відпустив би. - відповіла я, а самій себе так шкода стало. - Пішли на заняття.

Потягла подругу вгору по сходах.

Ні, не те щоб я була страшко. Звичайна дівчина, зі звичайною зовнішністю. Просто, часто стаю невпевненою в собі, особливо в компанії хлопців, котрі мені подобаються, або котрі приділяють мені особливу увагу, це вже в тому випадку, як я її побачу. А так я дуже навіть товариська, коли діло не стосується романтики. Там я, як сліпе  щойно народжене кошеня, в тумані ходжу.

Як каже Ксеня, я її так часто кличу, та й про себе називаю тільки так. Мені, просто, потрібно більше тренуватися, і частіше виходити в люди. Та, все одно відбувалось не так, як нам обом того хотілось.

 Я хочу... сама не знаю чого. Але знаю, одне, ті побачення, на котрі я ходила, ніколи б, не хотіла повторити. І змусити себе з кимось зустрічатись, лиш би самій не бути, і не соромитись, що в мене нікого нема, я не можу. В Оксани так виходить, одного разу вона відбила хлопця в іншої дівчини, тільки, тому, що вони посперечались. І звичайно, не через цього хлопця. Просто, Іра думала не так, і, лишенько, дозволила собі це в голос сказати.

Та все ж мене Оксана завжди підтримувала. Можливо, я і була тією страшною подружкою в компанії, на фоні якої можна мати вигляд краще. Та я цього, ніколи, не відчувала, і те, що не хотіла бути з ким попало, аби було, вона завжди сприймала нормально. Підтримувала мене, після чергового невдалого побачення. Казала, що то просто не моя людина.

Консультація до екзамену пройшла повз мене. Я була, ще там, на сходах, дивилася в ті неймовірні карі очі, що так причарували мене. І мріяла, мріяла, мріяла. Придумувала як я відповідаю, якимись премудрими словами, або жартую. Або видумую, як знову впасти в його обійми. Ну все в тому роді. Що по закінченні лекції Оксані прийшлось мене штовхнути, щоб почала складати речі і збиралася йти додому. Все-таки сесія, ще два дні до екзамену. Зараз зайняті тільки цим.

Виходимо у двір. Я вже думаю, що дві години лекції перебили увесь день, так ще викладачка вирішила, консультацію поставити з самого ранку, навіть, виспатись не змогла. І все, можна, їхати додому. Стільки метушні, просто заради...нічого. Тому, що ми вже це все проходили. А уявити, як буде відбуватися екзамен, ми уже змогли. На попередньому, наприклад.