Інша сторона - Ліана Меко

Влад дозволив собі зробити невелику паузу, сходив на кухню, налив чаю і з важким серцем взявся читати далі.

"Якби я міг розповісти про це хоч комусь, напевно стало б легше. Але кому я міг сказати? Батьки не стали б слухати. Батя дико казився, якщо я починав скаржитися, міг навіть запотиличник опустити. "Ти мужик - нічого соплі розпускати. Яйця в кулак - і виріши проблему". А мати була просто занадто зайнята своїм "важливим бізнесом", щоб слухати.

Друзі? Друзям я теж розповісти не міг. Лізка може і зрозуміла б, і поспівчувала, розділила б мій біль, але точно донесла б про все Владу. А Влад... Та він би на гівно зійшов би зі своїм чортовим Кодексом. Він би не зрозумів. І нізащо б не пробачив мені того, що я зробив. Я порушив правила, а це - страшний злочин. Вони для нього - як для фанатика херові Божі заповіді.

Я нікому не міг розповісти. Я залишився сам на сам зі своїм болем. Борсався в ньому, захлинався, тонув. А потім у мережі з'явилося те відео... Відео, на якому було задокументовано мою ганьбу. І це стало останньою краплею...

Не знаю, може це був і не вихід - те, що я зробив. Може, це було неправильно. Сильна людина продовжувала б боротися. Але я не був сильним. Я був слабаком. Ізгоєм. Аутсайдером. Я просто здався.

Тільки-но зрозумів, що вижив, тільки-но вперше розплющив очі, думав, буду зневажати себе. Але як виявилося, іноді, щоб продовжити боротьбу, треба опустити руки.

Іноді, щоб зрозуміти, що ти щось робиш не так, потрібно померти.

Іноді, щоб зрозуміти, що ти гівняний батько - потрібно втратити дитину.

Іноді розуміння приходить через страждання.  До нас прийшло через смерть. І до мене, і до моїх батьків.

Мати швидко продала точку на ринку, і негайно домовилася про продаж квартири. Батя ще пробував обурюватися, знову кричав щось про "мужика", але мати пригрозила розлученням і той швидко здувся. Перевіз нас до бабусі з дідусем у Вінницю. І навіть оплатив психотерапевта, дозволив хоч іноді побути скиглієм і не-мужиком...

Я думав, після того що сталося, ніщо вже не зможе повернути мене до нормального життя. Але я зумів почати все з нуля. Старе життя довелося залишити позаду. Повністю відрізати від себе, ніби його й не було зовсім. Я за ним не сумував. Дорогі в тому старому житті мені були тільки друзі. За ними я дико сумував, але психолог сказав, що я поки що не готовий із ними зустрітися, і краще б нам не спілкуватися, "не повертатися в минуле і все, що з ним пов'язано, не піддавати психіку ретравматизації".

Напевно, коли-небудь я зможу. Повернуся в рідне місто, зустрінуся з ними. Може мені на це знадобиться кілька місяців, а може - роки. Не знаю, чи будуть вони ще там. А може теж зможуть вирватися... Хотілося б у це вірити.

Особливо шкода Лізку. Вона вразлива і надто чуйна для того життя. Їй не можна там залишатися. Вона не витримає довго.

Влад вистоїть. Він не знає своєї сили - а сильний він, як бик. І впертий, як баран. Встоїть, вчепившись зубами у свої чортові правила. Не дасть себе образити. Сподіваюся, і Лізку зможе захистити, не кине її в біді. Вона ж від нього ні ногою - і не тому, що їх об'єднує дружба чи якийсь там безглуздий кодекс, а тому, що кохає його без пам'яті мало не з першого класу. Це тільки дурень би не зрозумів. Але Влад - дурень..."

Очі за інерцією пройшлися далі по тексту і ніби спіткнулися. Повернулися назад. Пройшлися рядком знову. І знову. І ще раз.

Повітря ковзнуло в легені, а назад - ніяк. Горло вмить пересохло. Влад відскочив від комп'ютера, схопив чашку з чаєм, але руки тряслися так, ніби його раптово розібрав Паркінсон. До рота навіть не доніс - пролив усе на футболку. Серце в грудях довбало так, що, здавалося, ось-ось проломить ребра. Він підірвався зі стільця, схопився за голову, нервово покрокував кімнатою.

Любить його без пам'яті мало не з першого класу.

Любить його без пам'яті...

Любить його...

Ліза. Ліза?

Його Ліза?!

Та бути такого не може! Не може! Тому що... не може ніколи! - Волала вперта свідомість, а серце тихенько шепотіло: може.

І уривки образів із пам'яті, як розсіяні слайди, як яскраві спалахи, від яких сліпить очі.

Ось вона тримає його за руку. Ніжно ковзає пальцем по тильній стороні його долоні.

Притуляється чолом до його грудей. Обіймає. Торкається. Торкається. І знову торкається. Весь час торкається. Щоразу. Кожного дня. Наче постійно шукає тактильного контакту.

Дивиться в очі. Стоїть близько... Так близько друзі не стоять. Не дивляться так...

І слова... Слова в пам'яті розсікають свідомість блискавкою. Так боляче, що хочеться заплющити очі. Затиснути вуха руками. Сховати обличчя.

Що як я ніколи не хотіла дружити з тобою...

Звісно, не хотіла. Звісно, не хотіла, бо дружби їй завжди було мало.

Кров густа і в'язка б'є в обличчя. Це тільки дурень би не зрозумів. Але Влад - дурень. Так, Антоне, ти маєш рацію. Я дурень. Такий дурень, яких світ не бачив, яких земля не носить. Але спасибі тобі.